Ирина ШуваловаНоктюрн дерев 1  ніч  язиками вилизують  шерхлими  крони   вперті у небо  важкими  налитими   вітром грудьми    тужно  осінь-повія  за віялом   зіщулившись  плаче    нігті білі  вікон  до чорної крові  час згризає  заливає чорним   останнє   незгасле вікно    вуаль відхилено. тужавіє вітер. ніч.      2  оком   альбіноса  повернутого у профіль  місяць   продирається  крізь ламкі пальці  анемічних дерев    я вкотре  чую як мене кличуть  на Ім’я    зашморгом промінь  пестить  шиї ліхтарів  мертвих  і заздрісних    блідо пахне  кропив’яно ірже вода  гладкою шерстю  вилискуючи    я випльовую  повітря з грудей    альбінос відвертається    йому нудно  гратися зі мною  в піжмурки      3  шалений рух   проймає  тіло статичності  (статечності)    рвучко  кидає вітами   в бік мосту    зашерхлими м’язами  б’є в іржаві  тарелі голосу    крик  викинутий назовні  як злякана  миша  летюча але безкрила  сіпається у повітрі  нездатен  зрушити з місця  брилу тиші  та ба  навіть тіло власне    беззвучно верещать  дерева  змилені як коні    допоки поквапливий санітар  у хрусткому халаті  вколе їм у вени  подвійну дозу   транквілізаторів    4  як тягнеться   за вовчою зграєю  тужливе виття    як простягається  од свічки  ясний шлейф  білого світла    як повзе тінь  за кожним  приреченим жити    як супроводжує  жертву  запах спітнілого тіла  й голодного страху    як женеться луна  за потаємним шептанням  у порожній залі    як юшить  цівка брунатного кольору  неодривно  за тілом конаючого    так само  невблаганно й нерозривно    дерева тягнуть  голоси свої за місяцем    щоразу тугіше  намотуючи їх  на земну кулю                5  цими венами  небо на землю  спльовує тугу    по ним само  повзе у світ  зміїна журба  і плач за неможливим -   найсамогубніший  з усіх плачів    цими судинами  зарослими корою  та шерхлим листям  молочно-біла  печаль  вливається  у моє серце    місячні сни  ллються ними  та тіла  мертвих янголів  зогнилі на сік    дерева  знають усі жалі  раніше за нас    бо їхніми жилами  спльовує тугу небо    6  вовки виють  чи то  голосить за померлими   вітер  байдуже  моя душа  наче олень  завмерла  нашорошена  нюхає  смерть  і нею  п’яніє    мліє  од блаженства  уявляючи  як несамовитий вітер  прониже  її тіло  гарячим списом    і розбризкає  її білу кров  по цілому небі                7  політ  сірих янголів  врослих  у землю крильми    рвучкість  невипущених  з лука  стріл    швидкість  мертвої  мертвої  мертвої  птахи  каменем падаючої униз    крик  тисячі  німих ротів    прагнення дерев  за      місяцем                    іти 
   |  
 2003 цикл з 7-ми віршів © Ирина Шувалова  |