| ЛЮДМИЛА 
 Людям мила була, чи й змогла, чи й жила, існувала,
 Чи снувала під сонцем, заснула —
 аж раптом за вікнами ніч.
 
 І стоїть, наче пусткою кинута хата,
 на її білих стінах
 кучерявий хлопчисько-вандал,
 купідончик, Ісусик чи, може, маленький Володя Ульянов –
 хто роздивиться в присмерку? —
 написав, що вона, Людка, дура,
 а тоді в синіх вікнах
 вибив каменем чорні провалля зіниць.
 
 Людям мила була, чи й змогла, чи й жила, існувала,
 Чи снувала під сонцем, заснула —
 аж раптом за вікнами ніч.
 
 І лежить, як повалене дерево впоперек річки,
 І її перелазять сонмища сірих гадюк.
 Ах, Офеліє, це над тобою
 сріблясто дрижать бабки, мигтять роєм мушки,
 пливуть у густому диму павутинки,
 а верба чи то горе твоє оплакує,
 чи зловтішно плює тобі просто в порепане і посіріле лице.
 
 Людям мила була, чи й змогла, чи й жила, існувала,
 Чи снувала під сонцем, заснула —
 аж раптом за вікнами ніч.
 
 От і висить, неначе забута на призьбі ганчірка,
 А довкола строкато
 сторінками гламурних видань
 і обгортками від шоколадок
 шарудить вже принижений, скинутий, вітром віднесений,
 був колись вищий світ та вже надто купався у золоті,
 аплодують оголеним і тонкостанним
 золоті розчепірені пальчики,
 і багряні у прожилках п’ятірні,
 і брунатні маленькі долоньки:
 ми зіпрієм, вони переждуть і розквітнуть,
 тільки ти, о, ганчірко, — нейлонова.
 
 Людям мила була, чи й змогла, чи й жила, існувала,
 Чи снувала під сонцем, заснула —
 аж раптом за вікнами ніч.
 
 Жовте тіло пухнасте її серіального мачо Хуана
 раптом накрила орлина тінь дона Хуана, і знову
 ти стоїш, біла хато,
 лежиш, сіре дерево,
 висиш, пошмуляна чорна ганчірко,
 лиш безстидно стирчать босі ступні – незграбно обтесаний Cином грааль,
 у якому принишкла душа,
 а знадвору шкребеться
 гострим кігтиком Бог.
 
 … Безіменна рабо, на безлюдді й немила,
 Чи змогла чи зуміла, жила-існувала?
 Чи снувала під сонцем, заснула —
 Прокинься! За вікнами ніч...
 
 |