Ти живеш у будинку з химерами, дівчинко.  Інколи  Ти піднімаєшся на дах,  Стаєш на краю, між ними і дивишся,  Як вечір лягає на землю,  Щоб кохатися з нею,  Як промінь входить у хмару і розчиняється в ній  Гарячою вологою, що потім  Нахабними краплями заповзає тобі у пазуху,  Стікає між грудей, лоскоче живіт,  Гарячими хвилями накриває свідомість  І робить слизьким одяг,  Що липне до тіла.  Тобі хочеться. Хочеться!  Хочеться стояти на даху цього хмарочоса,  Що вчора ще мав тільки чотири поверхи,  Відчувати як шалено-швидко виростають крила,  Твердішають пипки і шкіра  Вкривається лускою і страх  Тікає від тебе у ніч, а для того,   Щоб повернути його, доводиться   Стрибати у вічність,  Дівчинко.    Той старий химерун, що стоїть у центрі з палицею,  Чи, може, химер, бо WORD підкреслює слово?  (Але химер – це родовий відмінок множини,  А мені потрібна однина чоловічого роду)  Але не буду відволікатися.  Той химерун,  Чи химеруй?   Чи просто... – ну яка різниця?  Так от,  Той старий і бідний представник химер  Стрибає за тобою не розправляючи крил,  Наздоганяє біля самісінької землі  І ловить, рятуючи від загибелі,  Бо ти ще не вмієш літати.  Ти приходиш до себе  Над ранок  І починаєш жаліти,  Що не віддалася своєму рятівникові одразу  Отам, на даху,  Чи під вікнами свого будинку,  На росяній траві,  На клумбі,  Біля сливи, що квітучими гілками заглядає тепер у вікна,  Біля клена, що напружився від тиску соків,  Біля вишні, що своїми білими крилами  Обіймає часто мою машину,  Чи на лавиці, що відкрита вітрам і поглядам…  А наступного дня сусіди  Склали б іще одну легенду про твій будинок,  Дівчинко.  Кохана моя дівчинко…    Минулої ночі  Химери опустилися до тебе.  Вони залетіли через вікно кухні,  Зайшли через балкон,  Пролізли крізь шпаринку у дверях,  Просочилися через стелю і стіни...  Цих створінь було так багато, що зробилося душно і тісно,  Як у міській маршрутці.  Їх голосне дихання дратувало,  Тіла, що штовхалися, були бридкими,  Від запахів приходило запаморочення.  Коли у кімнаті вже не було місця,  Химери почали селитися тобі у голову.  І нехай би селилися, але  Серед них не було одного,  Того, що з палицею,  Того, чоловічого роду…  Може він загинув, рятуючи тебе?  Може згорів як метеорит, падаючи каменем за тобою?  Може отримав інфаркт?  Чи просто заснув перевтомлений, обпершись на єдине майно –  На палицю?...  А може…   За час короткого і стрімкого падіння  Він закохався у тебе,  Дівчинко?    Тепер  Він лежить на даху,  На самому його краєчку із розплющеними очима  І думає:  Чи потрібен тобі він  Старий і бідний?  Дівчинко…    07.04.14 
   |