| * * * 
 Я писала тобі на затертому вічністю камені,
 Я виймала перо із чорнильних і димних небес,
 Я молилася снам
 і гукала словами сакральними,
 Проклинаючи ніч,
 проклинаючи всесвіт увесь.
 Як блукальник, закинутий часом і долею,
 Як безсмертник зі скринею мертвих імен,
 Я стояла з граніту,
 я стояла із льоду і холоду
 В білій магії рун,
 в таїні пірамід і дольмен.
 Я була скрізь і всюди, я бачила рай і могилу.
 Я висіла, прибита цвяхами до духів дерев.
 І згоряли в мені моя Віра, Надія і… Сила,
 А Любов залишалась горіти,
 як німб у старих королев.
 Ти мене не почув,
 ну а бачитись нам не пристало,
 Тільки погляд із подивом тихо повз мене минув.
 Я - німа,
 бо про щастя ми тільки мовчали,
 Я - сліпа,
 бо ніколи ти зрячим не був.
 Розлилася загублена ніжність в чужому світанку.
 В кожній чаші для мене -
 єдиний маленький ковток.
 Я, напевно, - твоя чергова і смішна забаганка,
 Ну а може - якийсь необдумано-впевнений крок.
 Зупинитися варто і трохи побити поклони,
 Певно, десь за горами захований вічності храм.
 Це - мені.
 А тобі - трохи щему в безсонні
 І тупу меланхолію ще не розіграних драм.
 
 Навіть зорі, здається,
 лишились придавлено-давніми,
 І на небі життя - мов застигло в
 чеканні орбіт.
 Я писала тобі на затертому вічністю камені.
 Я любила тебе,
 як повітря,
 як сонце,
 як світ…
 
 |