| * * * 
 Квітнева рань.
 Співають хижі птахи.
 Незвані гості сходяться до нас.
 У час цвітінь, державну пору краху
 Весна – війна.
 
 Свою війну я вже учора виграв
 І душеньку забрав у біль і сон,
 Де квіти, зорі і вогнисті тигри,
 Де лонний схрон.
 
 А тут лікують кров’ю від ілюзій,
 Тирани в масках «демократ» чи «сер».
 Коли мені стріляли в спину друзі,
 То космос розпадавсь, як СССР.
 
 І стогін мій, мов світло, буде довго
 У ньому йти і йти кудись туди...
 Де сам Дідусь по вічній Хаті човга,
 Знов ліпить щось із хліба і води.
 
 Війна вбиває музику квітневу.
 Попівен провінційних чути плач.
 Летять пташки і голенькі дерева.
 Хрести летять...
 І біси зі ствола.
 
 А влада шинкарів у цій країні
 Погубить і країну, й шинкарів.
 Окраїна?..
 Украйна.
 Степ...
 Руїна...
 Душевне м’ясо.
 Небо у Дніпрі.
 
 Молився я всю ніч.
 На ранок – світло.
 Біль розчинився.
 Біло.
 Просто.
 Даль.
 І хочеться – щоб чесно і не підло...
 І мріється – щоб мама молода...
 
 Немає мами.
 І держава... бачиш...
 Війну почати легше, ніж любов.
 А я із безпритульності собачої
 Солідних келій так і не знайшов.
 
 Хоча все більше монастирська пасіка
 Мене голубить.
 Там же мед і біль.
 І Місяць в небі плюскає карасиком,
 Нагулює сріблистість для весіль.
 
 Мов сірнички з головками зеленими,
 Валяються дерева молоді.
 І збиті людом пам’ятники-Леніни
 І кров на молодесенькій воді.
 
 Сумна й шумна кругом і в нас погода.
 Весна зі снігом.
 Прірва і тоска.
 І меншає в державі цій народу...
 Ключі ржавіють у чужих замках.
 
 Майбутні дні, мов букви із хмаринок,
 Над горизонтом гаснуть, гаснуть, га...
 Тепер усе виноситься на ринок:
 Людська душа, подушка порога.
 .
 І важко жити...
 І вмирати легко
 У ці часи таких перетирань,
 Що світ – немов чорнобильський лелека,
 У напівсні болючім умира.
 
 Засну і я з моїм дурненьким світом,
 Що таємничий, древній, корінний.
 Любив до болю землю, іскри, вітер...
 Моя дорога – біла тінь струни.
 
 Історія ж бо з крупними мазками
 Мене хвилює мало – там брехня...
 Над мамою росте хрестатий камінь.
 Я йду з хрестом.
 І пташка доганя...
 
 Мене з хрестом догнати їй не важко.
 Вона тихенько сіла на хреста.
 І став хрест легший...
 І душа – як пташка...
 І з ангельськими крильми висота.
 
 І кисне чорний кисень України
 У золотих туманах забуття.
 І знову, знову нам стріляють в спини
 Під сивий космос вовчого виття.
 
 І світло зір лимонним соком грає
 У горлі тих, що впали і лежать,
 Адже ніхто отут не воскресає,
 Хто не навчився чесно умирать.
 
 Ми ж міряємось болями своїми
 Із ворогами й друзями тепер.
 Хто біль несе найбільший –
 Зі святими
 Спочине в Бозі,
 Коли вже помер...
 
 Любив життя, неначе богослужбу.
 За чесну битву дякував святим.
 І згадував мечиська харалужного,
 Який лікує душу, стертий в дим.
 
 І вороги хвилюють кров осінню.
 Я їх люблю.
 Свою голублю смерть.
 В чаїно-журавлинім голосінні
 Минуле чорно-біле і німе.
 
 Танцює смерть на вулицях Вкраїни.
 Між кулями велика скукота...
 Вони дзижчать над серцем комарино,
 В якому глибиніє висота.
 
 Поміж мечем, плачем я – тихий промінь,
 Солоний спів мій без високих слів.
 Рятують друзі, церква, чай із ромом...
 І сіль Землі.
 
 Моє ім'я на Бугові напишуть...
 Країна хора.
 Я її поет...
 Як з корабля, що тоне,
 Скачуть миші,
 Так людські душі скачуть із планет,
 Які уже втомилися крутитись
 У жадібній печалі забуття.
 Стою біля розбитого корита,
 Немов дитя.
 
 А наді мною журавлі і чайки.
 Кругом ростуть вокзали і церкви.
 П'ю чорний чай.
 Смалю козацьку файку.
 Дивлюсь у вир.
 
 І вир мене вже більше не лякає.
 Горить в мені лампадка золота,
 Яку бабуся принесла з Почаєва?..
 Не пам'ятаю.
 В даль несу хреста.
 
 Допомагаю іншим, тим, що поряд.
 Мені допомагають ближні теж.
 І предків кров згортається на корах.
 І біль душі уже не має меж.
 
 Лиш біль і сон.
 Бодун після Майдану.
 Не радують ні слава, ні хула.
 І рано ще зализувати рани
 У цій великій битві світла й зла.
 
 На все я буду з космосу дивитись.
 Ні смерті не боюсь і ні життя...
 І квіти мені зорі, зорі – квіти...
 І я уже удома, не в гостях.
 
 Паломник я.
 Попереду зірниця.
 Вже осудів брехливих не боюсь.
 І солодко мені дитинство сниться.
 І сонячно-казково сниться Русь.
 
 А потім сни збуваються химерно.
 І плаче зірка – рибка золота.
 Міняю лаври на криваві терни.
 Болюче глибиніє висота.
 
 Бо справжній Шлях земний – завжди терновий.
 Розквітне терен – радісно душі.
 Коли фальшиві ідоли і слово –
 Небесна кров іскриться на ножі.
 
 А я все більше з Богом, а не з вами,
 Тепленькі люде, схильні до іудств.
 Я не такий, як ви, бо ріс без мами.
 Впадав у єресь і влітав у блуд.
 |