Голуб’ятня багата в саду. Небожа  заповзялось на  звуки.  Двір  вратливо  хрещений   в  гаю,  грає  білі калинові муки.   І несе мою  вроду сон-світ із тужливого, буйного  саду,   в чарівний,  елеґантний цвіт,  в ароматну  святість ошатну.  І гойдають алею лілей  діаманти  леґейд і  веселок.  Дивовижа  – від одіссей,  ґазда сонцем вияснює серце.  На шматки голова розкололася,  піччикато  грають сопілки.   Божеволіє  квітка колоса в білих ризах медової гілки.  І з яскравих оранжерей миготять кришталеві зорі.   Ахінея живих епопей,  наче дзиґа в садах  неозорих.  У  шкарлупках яйця-райця даль і  ґрація  з  благом  доріжки   меланхолії   мліє,  як цар,  перебивши  віжками ріжки.  І дещиця сміється з добра, і варґатна веснянка у  ружі.  Вже яскраво блищать образа,  в міріадах сонячні  мушлі.   Повз березову  арфу  Орфея ошелешений дощ кропить обрій.   У дворищах, в фармакопеях  палахтить білим  полум’ям  попри   всю сердешність березових крапель. В яблуневих інтригах садів   розсекречує  натовп рай-травень, вищебечує настрої.   Яснозорим   мереживом  колії  у прозорих мантіях фей  менестрель вивертає агонії  в перламутрове небо  алей.   Аромат розузорених квітів несе дух асамблей і прем’єр,  і сліпий фарисей сіє чисті   чарівні  буяння  рів’єр.  Джерґотить вольєр Богородиці. На майдані зібралися родичі.  І  камея у ліриці слів освіжила батьківський двір.  Вторить горлиця із  холмогорок підресорену  шворкою жорну.  Жорно  дзоркнуло перебором, розбирає голосом горну.  Розлилась в перетворах душа  невловимо ласкавої  Ів.  І Алкей, як халепа, в   трусах   скреготить борозевим наїв.  Крутогором бездонний сквер стоголосить безодню над Бро,   заворожена Ельс серед рей,  амальгама,  де зорі – гербом,  Гей, Оскоре,  де Ода найкраща? Де душа – орхідей буріме?  Під пряме дефіле грає в  щастях  фуете Сюзане –  з вар’єте.   Під агу  розніжених друзі диригує  жаберний  кощій.   під стожари  прозваний в душі  з неспокійний  криком  колій.   І нівроку ворожать  в жаринах ту,  яка розчинила  всі речі,  після того як енергійна окрилила  фіалку поезії.   Черешневий сад у блаженстві,  де всі позови в позіхах щезли.  І над вечір майданом переднім  фуговію  заграв  жук-щепій.  – Гой-ой, перетой! – Йой-ой, гойда-ойда! – Ух-на! Ух-ма!    – Гойда!.. Ойда! –  Ой-ма, ох-ма!  – Ох, ах, гопа-на!  Чахла зоряна  карга. – Яй-Ай! Ей-гей! Яга-гей! гей-яга!    Прозора дзига джерела  іскриться. Усамітнено хвіст гвинтить равлик.  А над плесом  літають  крильця  пелюсток, бригантин і  сакралій.  У гаю сховалась від Ліриків  дивовижна  пагода  мрійників.   У раю, де стоїть Боже Ліжечко, серед  чудних угідь  –  лише збіжжячко…  У садах  заспокійні, біблейські всюди встелені трійцями стежки.   А в зиґзаґах лаґун  заґребські  спочивають савани предків.  Вже мігрують легенди  метеликів опановані власною волею.  Білі чайки сміються над долею  індульґованих  часом ґенделиків.  Тут над ніжним теплом озер неповторна велич дельфінів   і вони  шаленіють від сфер, перестрибують пілігримів.   Тут фламінго під тихе легато грає   хвилями теплого вітру.  Чародійний форель–навігатор  суґестує   легейдову  лінгву.         
   |