| В Путивлі-граді вранці-рано  Співає, плаче Ярославна,
 Як та зозуленька кує,
 Словами жалю додає.
 «Полечу,— каже,— зигзицею ,
 Тією чайкою-вдовицею,
 Та понад Доном полечу,
 Рукав бобровий омочу
 В ріці Каялі. І на тілі,
 На княжім білім, помарнілім,
 Омию кров суху, отру
 Глибокії, тяжкії рани...»
 
 І квилить, плаче Ярославна
 В Путивлі рано на валу:
 «Вітрило-вітре мій єдиний,
 Легкий, крилатий господине!
 Нащо на дужому крилі
 На вої любії мої,
 На князя, ладо моє миле,
 Ти ханові метаєш стріли?
 Не мало неба, і землі,
 І моря синього. На морі
 Гойдай насади-кораблі.
 А ти, прелютий... Горе! Горе!
 Моє веселіє украв,
 В степу на тирсі розібгав».
 
 Сумує, квилить, плаче рано
 В Путивлі-граді Ярославна.
 І каже: «Дужий і старий,
 Широкий Дніпре, не малий!
 Пробив єси високі скали,
 Текучи в землю половчана,
 Носив єси на байдаках
 На половчан, на Кобяка
 Дружину тую Святославлю!..
 О мій Словутицю преславний!
 Моє ти ладо принеси,
 Щоб я постіль весела-слала,
 У море сліз не посилала,—
 Сльозами моря не долить».
 
 І плаче, плаче Ярославна
 В Путивлі на валу на брамі,
 Святеє сонечко зійшло.
 І каже: «Сонце пресвятеє
 На землю радість принесло
 І людям, і землі, моєї
 Туги-нудьги не розвело.
 Святий, огненний господине!
 Спалив єси луги, степи,
 Спалив і князя, і дружину,
 Спали мене на самоті!
 Або не грій і не світи.
 Загинув ладо... Я загину!»
 |