САГА                Ельстер  *    Хай, хто там як  поєднує дороги!  Я – вільний від оцих гонитв.  Cобі покірний,  практикую гори,  благословенно  вигронених слів.  Слова початки – у молитві – в клятві,  у сторопілім серці стугонять,  я  - неспокійний, Господи,  я – клятий,  спричинений  у Сонце  стать.  Мільярди років заповіти  творили нетрища людські,  щоб ці слова: "як вічно жити?" –  явили смисл життя  тобі.    *  Не спускай з мене перших очей,  пропонуючи в образах пристрасть,  ти згадай, що посаг оцей  пред’являю, як притчу, на пристав.  Відсторонь,  я  не  звик  до задух,  зовсім  інше для вільної віри,  я сягнув  глибин людських мук,  хоча мав би  творити причини.    *  Ангели рятуються з нещастя.  Як потужні тонкості  істот!  Веремія в осоругах  часта,  коли сенс життя таки знайшов.  А інакше – біль – сила месії,  не байдужий, а відвертий страх.  Особлива роль – любов стихії,  а не глум над тим, що  я -  монах.     *  Взагалі, зусібіч  простоти  моя воля стала любов’ю.  Небагато дістав доброти,  та багату отримав долю.  Мій народ від своїх недогод  має  в серці пекельне сонце,  а в мені з потойбічних негод,  тягар совісті, власне, сенсів.    *     Мої сни розчинились в повітрі,  у вертепах блакитних віків.  Почуття – не боги, - необхідні,  щоб любити людей за гріхи.  Це добро навіть когось дратує,  а спізнай гіркоту небуття,  нетерплячі згадують всує,  те, що благо – земне життя.    *     Однак, хіба така велика  спорідненість ліричних душ,  коли не чути в собі крику,  тонких енергій вічну гру?  Чи вірш – то справді означає  повсюди дар шукати свій?  Так, Сонце ангелів спасає,  у віддзеркаленнях віків.    *    твоя білокрила врода  в озорах почута зі слів  шалено хвилююча мова  одвічна моя божевіль  рушай по над смереки  протуберанцями крил  опалений духом нестерпний  з блиском в зигзагах рим  яка то висока надія  яка то  мрія  твоя  гармонія духу догідна  крилата твоя простота   
   |