НА ГАЧЕЧКУ СМЕРТІ    Я без жалю мараю  узори  і вивчаю гербарій, як чорт.  На руках цілую мозолі,  щоб дістати примар горизонт.  Спокушаю дівчат жовторотих,   полохливих  фарбую у синє.  Вже лопоче попіл осінній  в маячні пожеж вечірніх.  Задер голос у горлі і висох.  Заламав кулаки, аж кістки   затріщали, посеред діжок   одинокі, млисті     свічки  шарудять на гачечку смерті,  на смітті душа не валяється,  я тягну сльозину із флейти,  а вона, як воша, нахваляється.  Дичавію у гурті забужнім,  місяць ясний, хоч голки збирай,  манівці мої перші і другі,  я мовчу, – ріжу шлях від стожар.  Гниє серце, кров закисає,   зітліваю від дикого глузду,   пурпурові хмари черпаю,    а хоч як, грандіозну і тлусту   я ковтаю слину,  ревную,  а вона, як захоче мене,   то устромить душу  у струю,   і залиже галузку Семен,  щоб шукати нечувану душу.   Сивий дим на гранітних шоломах   мерехтить на  шибках, як на  ризах.   Я, нічник  у безодніх хоромах,   мій  хомут висить на  карнизах.  Я вві сні чую крик ненароджених.   Я вві млі світлих лип упріваю.   У стихії вельмож і  зубожених  обвіваю одур бульвару.  Шепочу відвертими втіхами,  напихаю крам у  крамниці.  Не дотискую гальм перед психами,  і саджаю  дівчат на кислиці.  Міська брама в загуслих туманах,  всюди сокіл: по місту, по степу,  в драндулеті  авто-рин-мана,  на буклеті, в газеті, -  в браслетах.   Хто обожнює нашого війта?    З лихва він дуріє від лиха,  завертає вельмож край стріта,  у юродстві зодчих все дихає.  Замудрив інквізитора притчею,  скуштував ваговите жито.   Обійняв  плащаницю правицею,  і воскресло на витрішках мито.           
   |