| 
 Без меж цей безум, сину.
 За довгі береги
 я ляжу  в  домовину,
 із почуттям гербів.
 
 Наливом ллє  обличчя.
 Миліше не красивою.
 Отут я  оголялась ,
 Отут ставала силою.
 
 А вуй, в нудьзі п’яніше
 вив ірій: «ой любуйся!»
 І хльос   моря гучніше:
 «Хвилюйся – та любуйся!»
 
 Дар сокровенний щезмить
 перлистий  шкет    любові.
 збеще  дівчат з  посестрами,
 веселку волі-долі.
 
 Зведу  тебе  бадьорого,
 напружу:  мною  грайся,
 з-під чвар    тебе хороброго
 я поведу,  ¬- не лайся.
 
 Здери з себе ці лахи.
 Я викричусь вітриськом!
 трепещиш,  дай  зажати!
 Пощезнеш ти із тріском?
 
 ДАй,  острішок мні  Яночку.
 Вплету,  з гори  вхоплюся!
 І завищу: «Іваночку,
 рухнись, і вкорінюся.»
 
 Утішнице,  зловіщая.
 навіяная  грішно!
 Принизько упечися,
 штовхни, аж тобі смішно.
 
 А ти  не ворушися:
 «Боже не вистромляйся!»
 Включися,  підлабусник
 Панчоха гузни здайся!
 
 Пануй, під  хвилю діючи,
 радіючи прорвися,
 утискуй,  мрію  мліючи,
 і ще ось так зірвися.
 
 Під серце залучися,
 зігни вогонь до смерті!
 Ой, смолоскип,  полийся,
 як серце  тріщить герцем.
 
 Наливочку не витягни.
 Сідай, - що дьору,  - брати.
 Схопи,  вчепись в  ягниці,
 як  хочеш скуштувати?
 
 Січи, як сколупнуся,
 скреби, об ще схреститись.
 Скрипить  вогонь,  крутитися,
 Мені не гріх скулити.
 
 Їй-бо, дух не жиріє,
 Хитрує  підчерев’я!
 В жебрах кирпатих  злиє
 на бедра,  на черевля.
 
 В проваллі порадію.
 На верховині   - хмар,
 візьму тягу й надію,
 на сором весь цей чар.
 
 Смак тіла   пий  омутник.
 Усмішкою  зірвися!
 Підходь, якщо хоружник.
 Хміль і верба зрослися.
 
 Терпи  свербіж не вирвати.
 Познач мої підщепи.
 Втопись поки не пізно,
 Сором не  зійде в чепи.
 
 Як викрут осміхрився.
 Упер  руки  у груди.
 Розчуяв, в губах  змився.
 Злітав в підхмарні   рути.
 
 Та ткнися, ти ж пліч-о-пліч.
 Все томиш,  добре й гірко
 Геть торсаєш ,тріпочеш,
 Ой, хочеш  геть кінчити.
 
 Кохай  мене   в підпаху!
 Чепляй  мене цим монстром.
 Дар плодовитий з  праху
 виводить біль прегостро.
 
 |