| Ігор Павлюк* * *| За хрестами вікна уже рання язичеська осінь. Журавлиним ключем поржавілим відчинений рай,
 У якому одне деревце зверху з іншим зрослося,
 Як зростатись уміють старий і стара...
 
 Між зорею й травою вже чути воронячу пісню.
 На обличчі води юне «бабине літо» тремтить.
 А кругом – ні душі.
 Тільки біси і боси... і бізнес.
 Де нема глибини – там нема висоти.
 
 Золотіє димок.
 Тінь сльози.
 Чути постріли дальні.
 В придорожній корчмі віщо світять ранимі серця.
 І берізка стоїть – мила дівка у ловкім купальнику, –
 І зоря на воді – вічна маска, що всім до лиця.
 
 Далі – Тмутаракань і дороги, поламані чортом.
 Чути пісню ненашу...
 І нібито клацнув капкан.
 За хрестами вікна виріс Місяць – мов свічка над тортом.
 Хтось до когось гука.
 
 Так гукає, що смерть може навіть почути, ласкава.
 Смерть співає сама: другим голосом перші слова.
 Золотіє димок над гарячою чорною кавою.
 Десь народжують демонів мавки, яких цілував.
 
 Скоро зимно.
 Туман.
 Сиве щастя.
 І вирій, і вирій...
 Синій відсвіт граніту над тими, що тут, а не тут...
 
 Тиха втеча від себе.
 Ловитва червоного звіра
 У прозорих тунелях,
 Які в нас до світла ростуть.
 
 25 черв. 11.
 | 
 2011 © Ігор Павлюк |