| На морі широкому, морі гіркому, солоному
 достигло колосся, взяло самоцвіти з глибин.
 Бамбуково
 стебла
 дзвенять золотими колонами.
 Здивовані рибки пронизують сонячний клин.
 
 Пора жнивувати.
 Виходжу з серпом рано-зоряно.
 До ниви моєї – ой лелечко! – світ неблизький.
 Хлюпочеться море –
 несіяне,
 зроду неоране –
 Шепоче-розказує засутінкові казки.
 
 …І виросла квітка. Червона, розкрила опівночі
 жар-серце своє –
 розцвіла на спокусу юрмі.
 Одна тільки ніч…
 А Купайло сміялося, їдучи
 верхівками сосен на чорно-сріблястім коні.
 
 Хто зірве її – заговорить звіриними мовами,
 побачить крізь землю усі таємничі скарби.
 Іди ж бо, іди! Все чекає тебе. Налаштовано.
 Ще крок – і настане.
 Зроби його швидше.
 Зроби!
 
 Та знай, що навіки душа перестане молитися,
 крізь товщу віків – лиш для тебе! – повстане страшна,
 загускла, як мед у труні стародавнього витязя,
 праістинна Магія… барви терпкого вина.
 
 Розправить крило – і закриє півнеба, півпростору.
 Розплющиться… гляне у вічі – наповнить ущерть.
 Відчуєш, як десь у тобі щось коріння випростує…
 Віднині ти раб. Не розірве кайданів і смерть.
 
 Чи жив, чи не жив…
 чи помер…
 чи безсмертний?
 Незнаємо.
 Всі трути на світі – без болю! – відчуєш на смак.
 Ти знатимеш все. І від того знання не сховаєшся.
 Те буде насправді. Але не тоді і так.
 
 І змучені мізки відмовляться знати і мислити.
 Протерта до дір, переживши всі біди, душа
 злетіти не зможе. Лиш немічним променем висвітить
 дорогу пряму під зорею малого Ковша.
 
 І прийдеш до тями…
 Свистітиме серп понад хвилями.
 Колотиме ноги стерня. Сіль пекуча – до ран.
 Ти жатимеш хліб, що на морі під вітром не виляже.
 Гіркий і солоний.
 Отруйний.
 Як дикий дурман.
 
 Щоранку, замкнувши в глухій глибині темні порухи, –
 до праці тяжкої – без користі і без мети.
 Довіку – без думки,
 без слів,
 переповнений мороком…
 Розплата за диво. За прагнення в інші світи.
 
 |