| Ігор Павлюк* * *| 
 Білий голос трави. А трава – наче голос підземний
 Тих далеких епох, коли ми ще були молоді.
 Коли пінилась кров, мов рідкий обожествлений кремній.
 І листочок верби плив до зірки по білій воді.
 
 Заморожений час на ялинах іскрився інійно.
 День був дуже хороший… Світило дитинство з душі.
 І дорога до себе – Дніпро – юним снігом засіяна.
 І блаженно-нервові поети… вони ж алкаші.
 
 А сліпенький Сірко – бо ж позичив комусь ясні очі –
 Виє й виє на Місяць, якого нутром відчува.
 Я у поїзді в Луцьк.
 Вже нікого, нічого не хочу.
 Зайва музика навіть, не те що слова.
 
 Майже все відбулось.
 Тихо так – наче дощ по деревах.
 Білий ворон на полі клює чиїсь чорні кістки.
 Тут багато гієн на одного старечого лева.
 Тут дорога до себе найліпша – по денці ріки.
 
 Виноградна лоза моїх жил сріблом-золотом світить
 І етруською бронзою перший сніжок віддає.
 Та здається, мене уже кличуть не з нашого світу,
 Що в мені, як дитина у жінці, зворушливо є.
 
 Не піду, не піду…
 Пахне рибою вітер-апостол.
 І коралова люлька моя на морозі димить.
 Хтось небесний нам всім стелить білу крохмалену постіль –
 Подаруночок дівчинки-смерті
 Для тьоті-зими…
 
 19 лист. 11.
 
 | 
 2011 © Ігор Павлюк |