| Під зорями високий замок похмуро висне на скалі.
 Омиті росами-сльозами,
 громадяться бескиди злі.
 
 Холодні тіні безшелесно
 зринають-корчаться-летять –
 то кажани святкують весну…
 А в замку бенкетує знать.
 
 На чорному в оздобах троні
 сидить насуплений владар.
 Зловісні спалахи червоні –
 мов блискавиці з-поза хмар –
 
 нерівним полиском лягають
 на самоцвіти, на чоло…
 Вельможну захмелілу зграю
 обводить оком князь… Тепло
 
 від заґратованої ватри
 не зігріва камінних стін.
 За вікнами зелені Татри.
 І меле хвилі чорний млин.
 
 У мороці реве неспинно,
 поблискує ріка. І крик,
 і шум води, й розлиті вина –
 сплітаються в один потік.
 
 Безладна музика, і регіт,
 і стукіт кубків по столах…
 І села щуляться прилеглі –
 долину огортає жах.
 
 Проб’є десяту. Ланцюгами
 загуркотить важезний міст.
 Шляхетні лицарі і дами,
 всі – від матрон і до невіст, –
 
 покинуть прихисток розкішний
 під лиховісний дзвін копит.
 Дівча із грацією кішки…
 В камзолі тлустий сибарит…
 
 Хропіння коней, дих надсадний
 і брязкіт збруї – крадуть ніч.
 Ведуть невидимі принади
 блискучу кавалькаду пріч.
 
 Кінь вороний виносить князя
 на стежку до села. Горить
 слабенький вогник… Люд вилазить
 із нір своїх – бо кличе гидь.
 
 Півколом вершники. Безмов’я.
 Сновиди йдуть – старі, малі…
 Солодкі, повні страхом, кров’ю!
 І, не торкаючись землі,
 
 злітає панночка з гнідого
 і падає на жертву… Зойк!
 …Блаженно вуркотить небога,
 криваві ікла – до зірок…
 
 Триває учта. Захололі
 тіла розкидані у тьмі.
 Хтось, недопитий, встане кволо –
 назустріч вічній вже зимі…
 
 А в упириць яріють щоки,
 очиці світяться вогнем:
 спивають міць. Укус глибокий –
 і ми живем. І ми живем!..
 
 Освітить залишки бенкету
 ранкове сонце з-за гори.
 Село мовчить. Сліпа карета
 прокотить повз. Німій! Умри…
 
 З-за гір насунуть хмари чорні.
 Завихрить вітер… Грому! Змін!
 Зірвуться блискавки з припону,
 і злива змиє смерть і тлін.
 
 |