| знаєш, кохана, чого б я хотів, – жити у кращому із світів:
 мати у Бога на небі хатинку
 і – дитинку.
 або ні,
 краще – двох.
 /втім, як захоче Бог/ –
 хлопчика і дівчинку,
 і хресним – Христа
 /ну, погодьтеся ж – красота-а-а!/.
 
 щоб над нами рано
 розверзались рани,
 і повні віконця
 натікало сонця.
 а ще – діамантами! – блищали роси.
 ти б заплітала донечці коси,
 а я із сином малював картини.
 і так би – щасливо!– минали днини.
 
 а по обіді, десь о четвертій,
 приходили б друзі, іще не мертві,
 заводили "галю" й "горіла сосна",
 чи щось із кінця дев’яностих – хто зна...
 
 дармоїди-поети – митці-нероби!
 фіолетове небо вбирало кров би,
 і тривожно вагітніло небокраєм, –
 ця картина безболісно навпіл крає.
 
 а потім усі рахували хмари.
 а я б римував.
 чи тобою марив.
 а пахучими теплими вечорами
 заправляв би цвіт у віконні рами.
 щоб дарувати тобі і доньці.
 а син вправлявся в силаботоніці,
 набирався якого-не якого досвіду.
 і я б читав його вірші вдосвіта,
 коли по коліна довкруж туману...
 
 знаєш, кохана, – усе омана.
 усе, крім кохання, сердець не варте!
 бачиш, – крокує небесна варта?
 чуєш, – лунає далека пісня?
 звісно, ти чуєш, кохана,
 звісно:
 
 синє небо в травах тоне.
 небеса – прозорі.
 поле з травами бездонне
 аж по самі зорі.
 
 при дорозі дві тополі.
 ця дорога довга.
 випасає вітер в полі
 коника гнідого.
 
 хилить вітер долу трави,
 розганяє хвилі.
 цього коника я вкрав би
 в подарунок милій.
 
 чисте золото – підкови,
 щире срібло – збруя.
 коник їхати готовий,
 під сідлом гарує.
 
 поскачу уздовж дороги,
 божевільний наче!
 вийди, мила, хоч на трохи,
 най тебе побачу.
 
 чорні брови, карі очі,
 у барвінку хустка...
 стрепенуся серед ночі,
 а довкола пустка.
 
 є у Бога засторога –
 завидущі люди.
 ця – з тополями – дорога
 не веде нікуди.
 
 |