Нетерпіння душі – обернутись у рокоти зливи,  у заломлені блискавки,  чорні поверхонь розриви,  прогриміти словами у вуха байдужому світу,  загоїти, бинтуючи, душу його перебиту;  заявити про себе, розбити сонливість довкола,  і набридлу ходу – на припоні до жорен – по колу  перервати! Або...    Не міняти нічого, ламаючи через коліно,  залишити триножник із Духа, і Батька, і Сина,  хай цей світ, плодородячи, буде інертним і тихим,  з його власною мудрістю, сплячим  незбуваним лихом,  із гріхом, що уперто повзе по глухому корінню,  у балансі, який --- невтямки і назло нетерпінню.    Ця одвічно-ухильна реальність під марлею неба!   Хитро в піжмурки з нами погратись – усе, що їй треба,  дати облизня, в спину штурхнути зухвальців у безвість,  обернутись у фата-моргана, в свою протилежність,  і сміятися з наших досад, невдоволення, злості,  з нетерпіння (убивчого, наче розтягнутий постріл).    Вічне «бути чи ні?». Від судом спорожнілого серця –  до небесних воріт -- там одвіку ніщо не схитнеться,  там сліпучим достатком німі переповнені  соти,  нетерпінню немає там місця, немає роботи,  там квітучим гіллям у душі розростається подив...  Ми не знаєм нічого про це, нетерплячі заброди.    
   |