Не маю зла до жодного народу.   До жодного народу в світі зла не маю.   Чому ж тоді все важчає мені   На світі жити в множині духовній?   Тоді від чого ж якось так мені стає,   Неначе я у чомусь завинився   Перед своїм народом немаленьким,   Я завинив, бо не доніс чогось,   Чогось такого необхідного, одного,   Що міг нести один лиш тільки я…   Чи, може, це шмат хліба, того хліба,   Що їсть душа із першим молоком,   А потім дивиться на світ очима правди   І, незатуркана, з незламаним хребтом,   Живе і множить правду і добро   У себе в білій хаті і планеті?..   Чи, може, сам невипростаний я,   Не маю мужності і того духу в слові,   Що пропікає світ і все на світі   І стверджує і волю, і любов?!   Чи, може, я не маю ні народу,  Ні мови, ні свободи, ні життя,  І, як собака за чужинським возом,  Плетусь собі, вдоволений шматком,  Що кинуть з того возу, га?.. Не знаю…  Та певно знаю, звідкіль взялось   В мені це почуття: Воно від космосу!  Воно від космосу, бо стало   Усе видніше в серці й голові,   Все збільшилось, згострішало від миті,   Як випростали небо кораблі —  Народи глянули на небо і під ноги.  Про що в ту мить подумали вони?  Мабуть, про те, що їх гнітить віками,  Применшує, і робить злими, темними…  Не знаю… А зрілість кладе руку на плече…  |