Народився 21.09.1988.
Студент Інституту філософської освіти і науки Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, спеціальність «культурологія».
Цікавлюсь сучасним мистецтвом. В науковій роботі досліждую символіку.
Життєве кредо: «Лиш борися – не мирися, краще впадь – але не зрадь!».
Біла троянда
Пусть будет так, как хочешь ты,
Укрась свой грешный путь цветами,
Но помни, - в розах есть шипы.
Біля нього проходила велика кількість людей, на яких Він спочатку звертав увагу, але через деякий час всі люди перед його очима розчинились, і перетворились в примар. Він перестав їх помічати, бо не хотів… Деякі люди його дратували, деякі подобались, але на більшість йому було плювати, бо він бачив їх перший і останній раз… Він не хотів приєднуватись до їхніх суєт, тривог і проблем, йому остогидло те рафіноване товариство, яке начебто поводить себе нормально, але так і думає, як відірвати собі більш ласий шматок… Йому не потрібно було нічого того, що потрібно було їм, Він цікавився Тим, про що всі забули…
Коли Він вже не розрізняв обличчя людей, коли він залишився віч-на-віч із собою, то почав бігти… просто бігти по вулиці. Він відчув себе героєм, бо кинув виклик всім тим, хто кудись поспішав, тим, хто став заручником затору на дорозі, тим, хто почав озиратись, як їм здалось, на дивака, який чомусь біжить вулицею…
За певну мить він став Вільним, як ніколи… Він зламав ті кайдани, які його тримали… Він просто став людиною, яка почала свій шлях на Голгофу…
Здалося, що Небо не хоче продовження того, що Він став коїти – почалась сильна злива, яка була готова зупинити будь-що та будь-кого… але вона не змогла зупинити Його, Він і далі біг вулицею, не дивлячись на повністю мокрий одяг, не дивлячись на те, що інші люди, як боягузи, щезли з вулиць…
Попереду він побачив Янгола… принаймні так йому здалось спочатку… Але наближаючись, Він зрозумів, що то була красива Дівчина, яка тримала в руці білу троянду… Він хотів біля неї зупинитись, але його збентежило те, що на її очах були сльози…
Йому захотілось народитися сльозинкою у неї на очах… Вона помічала його, але не відводила погляд від білої троянди… Він хотів сльозинкою жити в неї на обличчі… дівчина уважно почала дивитись на мокрого юнака, який здавався таким вільним, на відміну від неї… і був готовим померти на її ніжних губах… Вона зрозуміла, що хоче слідувати за Ним…
Вулицею бігло двоє людей… мокрий одяг прилип до їхніх тіл… Юнак та дівчина злились в Одне, вони рухались так близько один до одного, що чули кожен подих. Мимоволі їхні рухи стали виваженими і граційними… Здавалося, що вони були знайомі вже давно… Він зрозумів, що кохає того Янгола, який біля нього, і готовий на все заради неї… Вона простягнула до Нього білу троянду…
Він хотів її взяти, але зачепився за шипи, і на білі пелюстки, потрапили краплі червоної крові… Він не втримав троянду, і вона впала на мокрий асфальт… Тут йому вперше за цей час довелося зупинитися, щоб підняти квітку. Оглянувшись, він не побачив Дівчини…
Одинокий юнак з білою трояндою в руках стояв посеред вулиці… Він подивився на Шлях, що пройшов сам, на Шлях, що пройшов з Нею, подивився вперед і здивувався… Здивувався, що побачив попереду ще кількох людей, що бігли назустріч своєму майбутньому…
Здійнявся вітер, який закружляв у повітрі білі та червоні пелюстки троянд, які мов завіса, закрили те дійство, що мало відбутись попереду…
Украшу сам твой путь цветами,
Распяты грешные мечты.
РІЗНІ ДІАГНОЗИ
Ми з тобою хворі. Це визнають усі, хто поруч із нами. Тільки про це не прийнято говорити. Люди воліють мовчати і кивати головою. Вони погоджуються з усім, аби тільки не турбувати нас. Одне слово, сказане ними яке не до вподоби змушує, нас тремтіти. Я обіймаю самого себе. Відійдіть! Я обіймаю свою гальмівну сорочку. Одягніть! Милуюсь всім цим дивлячись у віддзеркаленні у чаші з водою. Ніхто, мабуть, ще сам на себе таким чином не одягав гальмівної сорочки. Ми любимо розтягувати своє страждання – нам подобається, як воно повільно потрапляє до тіла, розтікається жилами. Замість крові в нас кипить коктейль отрути.
Перед очима туман, голова постійно болить, а соціум бажає видовищ. Ми підвищуємо дозу отрути, отримуючи щоразу більше задоволення від депресії та кайфу від такого життя. Ми чуємо різні голоси? Ми чуємо різні голоси! Інколи відчуваємо політ у таємнице минуле, де ми купались в різнокольоровому водоспаді подій, нестримній течії солодкого болю. Ми прокидались в очікуванні наступної дози нашої отрути. Перед всіма ми споживали найнебезпечніше для нас – один одного. Ніхто не підозрював, на скільки це небезпечно.
Все в світі має кінець, отрута також. Наша сполука більше не приносила очікуваного результату, молекули більше не притягувались. Почалась дифузія з оточенням – ми шукали з ким з’єднатись, підбирали конфігурації сіток атомів, але вони довго не існували. Всесвіт безкінечний, а ось земна природа має межі. В них ми потрапили. Атоми створили павутину проблем. У них ми заплутались. Сполуки з іншими атомами розповсюдили інфекцію на цій землі і ніяке сонце не зможе зупинити хворобу. Занадто пізно… Антибіотик іншого лише загострює запалення душі. Уявне стирання меж у часі знищує будь-яку надію на порятунок.
Пульс. В нормі. Дихання. В нормі. Життєздатність. Відсутня. Надія. В пошуках.
Ти володієш альфою, я – бетою. Нерівний бій продовжується понині. Поки хтось не схаменеться і не зупинить знищення духовності. Стій! Не стріляй! Ти знищила лише матерію…
Звук пострілу прогримів в старій частині лікарні, де жив старець. Його привезли ще молодим. Ось тільки не було прийнято говорити про його хворобу.
ТИ І НАВІЧНО
Потяг… Вино в пластикових келихах робить молодих людей відважнішими, а запал розмов ніхто не в змозі зупинити. Стукіт від руху потяга надає більшої романтики у вечір волі та молодості, кохання та необмеженості. Потяг… Простір, де немає прив’язаності до стереотипів та обов’язків. Відчуття можливості бути по-справжньому щасливим та потрібним.
Потяг проривається крізь завірюху та метелицю. Люди в ньому прориваються крізь турботи і побут. Прямуючи до міста з іншим стилем життя людей, він змінює стиль життя тих, хто всередині. Ззовні вагона, за вікнами, змінюються пейзажі та місцевості, всередині, перед вікнами, – долі та захоплення. Під стукіт коліс змінюється швидкість серцебиття, в потязі до іншого міста з’являється потяг бажань.
Тепло вагона контрастує з тамбуром, де царює протяг. Останній дає змогу відчути холоднечу життя. Він дарує порожнечу між різними вагонами та простір порожнечі між різними стилями нашого життя. Крізь тріщинки у вікнах сюди залітають сніжинки. Вони, як і слова вибачень та зізнань, повільно та ніжно пролітають крізь людей. Тамбур перетворюється на сповідальню, яку мріє відвідати кожен. Місце прощення та порозуміння, відчаю та божевілля. Це місце кохання та життя:
Стій! Не залишай мене… Іди! Не чіпай мене… Займи своє місце в плацкарті... Залиш потяг на наступній зупинці і не вертайся… Тікай… Кохай... Обійми. Ні, сильніше… Поцілуй. Так, ніжніше… Покохай… Ти – і навічно. Зближення двох людей схоже на появу зірки на небі і тільки уважність та вміння бачити мерехтливе сяйво зуміє породити з неї цілу галактику. Тоді в ній пануватиме кохання та злагода. Зближення в просторі сьогоднішнього небуття і рішучий крок в буття завтрашнього дня породжує нові світи в головах людей. Ці світи відрізнятимуться – вимагатимуть пояснення і співставлення з власним життям.
Не питай, не шукай і не ображай. Радій, даруй і кохай. Не вимагай, не роби боляче, не відмовляйся… Тоді, можливо…
Перше проміння ранкового сонця зустріло теплою кавою та пухким снігом. Ранок в оточенні щастя змушує змінити оцінку життя, теплі обійми майбутнього дарує нову надію. Сніжинки, що кружляють навколо потяга, надихають і перемагають сірість та печаль. Перше проміння освітило майбутнє…
Перші люди на ранковому пероні посміхались і раділи новому дню…
ТУГА
Він зайшов до кімнати, де вже колись був... Колись тут збиралося багато людей, які танцювали, веселились, пили, знайомились, думали, що живуть щасливим життям. Якими ж вони тоді були щасливими, і як мало для цього щастя їм було потрібно...
Він пройшов скрипучою підлогою до старого білого рояля... красивого рояля, біля якого він познайомився з нею. Він тоді одразу і не помітив її, помітив лише тоді, коли лунала ламбада, весела запальна ламбада. Як же граційно вона рухалась, кожен її виважений рух, кожен подих, кожне слово тіла й досі лунають в його пам'яті як і мелодія самої пісні... Хіба він винен, що закохався в неї. Такого вибуху емоцій, він ще ніколи не відчував, він був готовий на все заради неї, єдиної, ніжної, такої печальної... Вони тоді познайомились, хоча могли й взагалі не зустрітись... В його пам'яті й досі вальсують всі митті їхнього єднання - простого, щирого, божественного, істинного єднання... Він не може забути ці миті, не може викреслити їх з пам'яті, він і далі вальсує з Нею, хоча вона пішла від нього. Вона сказала тоді просто: "Так треба... Вибач"...
...це був розпач. Розпач божевільного? Можливо. Бо він божеволів через неї. Він і досі готовий чекати на неї, готовий кохати її, головне лише знати, що це потрібно їй...
Сьогодні білий рояль стояв як і тоді. Він сів біля нього. Сів і заплакав, він не міг більше тримати це в собі... Його руки потягнулись до нього, і в старому, давно забутому будинку залунала мелодія запальної ламбади... як і багато років тому... Здалося, що будинок ожив, що всі, хто тоді танцював, зараз знову з ним... Хоча деякі померли, деякі забули про нього, а вона, лиш вона... В тім-то і справа, Він не знає, де вона зараз...
Він вклав все своє кохання в цю гру, до нього прийшло натхнення. Він почав гладити рояль, ніжно водити своїми красивими, граційними пальцями по корпусу уявляючи, що це її тіло. Він не закінчував грати ламбаду, вона й досі була в його голові, але зараз він пестив лише її тіло, хоча він ніколи не бачив і не торкався його, але уявляв, яке воно бездоганне. Він стояв навколішки перед роялем, і плакав, плакав, як ніколи, лише кохаючи та граючи пальцями по тілу рояля. «О, Боже, я більше не можу, я хочу жити, я хочу її, я хочу ті чарівні миті єднання, ті прекрасні миті, коли забувалось все». Хоч як мало він тоді отримував, але він мав все, він мав її. Він готовий чекати, готовий кохати, готовий бути вірним, але з Нею, тільки з Нею... І тут він вибухнув, це був найбільший вибух за час їхньої розлуки... його сльози потрапили на рояль, як початок життя в лоно жінки...
"Господи, помилуй. Я помираю, я помираю без неї. Я сумую за нею, вона конче мені потрібна, але її немає..."
...Вона здогадалась, що він піде в цей будинок, він для неї також багато чого означав, вона кохала Його, їй потрібно було в цьому впевнитись, і тому вона тиждень тому сказала йому: "Так треба... Вибач"...
Вона була першою, хто знайшов його холодне тіло біля досі жевріючого та вологого рояля.