Ванда НоваТатовіВін не схожий на інших, тату,
Б'є від нього тепло, як струм…
Пригорне він – і ніби свято!...
Сміючись, вимітаю з хати
порохи невеселих дум
Він ясний. Навіть зморшка злості
не шугне по чолі, мов рись, -
Сяє він… чи мені здалося?
Але запах його волосся
оберегом зі мною скрізь
Пильно гляну йому у вічі,
І згадаю чомусь тебе -
І галявини ті суничні,
І Люcі позахмарне личко,
І сержанта печальний бенд…
Знаєш, виросла вже малеча -
Часом чуюсь на років сто.
Ніжномовно пером лелечим
він мені укриває плечі…
Він не скривдить мене… як той
Знову, татку, на дворі студінь,
Сипле з неба, немов з цебра,
Ще попереду будуть грудні…
І згоряє на попіл сумнів,
чи взялась я з його ребра |
2008 © Ванда Нова |
