| УКРАЇНА САКРАМЕНТАЛЬНА 
 Євгенові Сверстюку,
 людині в білих шатах — присвячую.
 
 1
 
 Свята неділя. Дощ іде повз хату.
 На захід йде, раніш ходив на схід.
 А соняхи, засуджені до страти,
 З-під лоба дивляться йому услід.
 
 Ген осені рипучі ешафоти
 Здіймаються над обрієм, мов сон.
 Там довгі тіні соняхів вкоротять,
 Там склали голови мільйони сонць.
 
 Це там. А тут, тут райдуга над гаєм,
 А над хатами — хмара-дирижабль.
 Тут — дощ іде, хитається й кульгає —
 Краплини поту на лиці дрижать.
 
 Сердито грім гримить: грюк-грюк! Бабах!
 Вся вулиця в калюжах і струмках.
 
 
 2
 
 Вся вулиця в калюжах і струмках.
 Вода на небі, на землі, в повітрі.
 Пливуть буйки капусти по грядках.
 Тут — океан без однієї літри.
 
 Дрейфують кораблі людських осель
 І тоне клуб сільський, немов «Титанік».
 «Спасайте наші душі!» Бог спасе
 Усіх. Та першими спасе останніх.
 
 На фермі чмихає, гуде насос,
 В корів на часі — процедури водні.
 Б’є крильцями пташина мокра — SOS.
 Простерта длань над водами Господня.
 
 І годі вже тужити і зітхати.
 З сіней виходить на подвір’я мати.
 
 
 3
 
 З сіней виходить на подвір’я мати.
 Бабуся — вишні, яблуні — сестра.
 Хода повільна. Та чи варт казати,
 Що вишня — дівка, яблуня — стара,
 
 Що сад відцвів, засипав сивим цвітом,
 А плід шалена буря обтрясла…
 Та Богу дяка — вже не тільки літо,
 А й зиму бабину пережила.
 
 І що їй дощ та ці біблійні води —
 Усе, що ллється, хлюпає й тече!
 Вона з сіней на вулицю виходить,
 Сама собі — і повінь, і ковчег.
 
 Її ім’я святиться у віках.
 Ікона сонця — в маминих руках.
 
 
 4
 
 Ікона сонця — в маминих руках.
 Душа у мами завжди Великодня.
 Аж світиться, уся якась така,
 Неначе син вертається сьогодні.
 
 Та син не їде. Шле скупі листи.
 Слізьми читає мама між рядками.
 Маліти мамі, синові ж — рости
 Й усе життя котить на гору камінь…
 
 Як батько й брат. Судилося так їм.
 І він не має з чого вибирати.
 І сниться матері казенний дім
 Із вікнами у світ — на вікнах ґрати.
 
 Син падає, та зводиться на ноги.
 А на устах у мами: «Слава Богу!»
 
 
 5
 
 А на устах у мами: «Слава Богу!»
 «Навіки слава!» — сонях поклонивсь.
 Не кланялись так отчому порогу
 Сини її… Найменшечкий наснивсь
 
 Над ранок їй — в сорочці вишиванці,
 Усміхнений, та усмішка сумна,
 Важке щось ніс в старім школярськім ранці —
 Мов крила хтось ножем пообтинав.
 
 І прощення просив — вона простила —
 Та й далі свій важкий тягар поніс…
 Лице згубилося серед потилиць,
 Як краплі дощові посеред сліз.
 
 Зітхнула мама: «Й ти мене прости…»
 Та дощ мовчить. Тримається за тин.
 
 
 6
 
 Та дощ мовчить. Тримається за тин,
 Немов за небо. Він боїться впасти.
 Полоще вітер прапори хустин
 І тужно виє, наче звір у пастці.
 
 Яскрава хустка — в маминій руці,
 Сумна хустина — голову покрила…
 А пташеня вже весело: цінь-цінь! —
 Сховалось в стрісі, сушить мокрі крила.
 
 Дощ йде, похнюпившись, згори униз,
 Та тяжко так, неначе знизу вгору.
 А мати пошепки: «Не посковзнись», —
 А далі й вголос із дощем говорить.
 
 І чується в тій мові засторога:
 Цей дощ сліпий, він загубив дорогу.
 
 
 7
 
 Цей дощ сліпий, він загубив дорогу,
 Він збився думкою на манівці.
 Не видно в небі журавля старого,
 Нема синички в жмені. Тільки ці
 
 На півобличчя чорні окуляри,
 Й від окулярів — тінь на півдуші…
 Це вже не той колишній дощ школярик,
 Що прагнув бути не як всі дощі.
 
 Цей дощ — сліпий, хоча насправді — зрячий.
 А істин не знайшов, бо не шукав.
 Мов сльози, краплі дощові гарячі,
 Крап-крап, стікають — вже намок рукав.
 
 Дощ заступив собою неба синь.
 Він повертається, як блудний син.
 
 
 8
 
 Він повертається, як блудний син.
 Склав руки молитовно в покаянні.
 У отчім домі — співи й голоси:
 Щасливий батько, гості, звісно, п’яні…
 
 Цей син був мертвий, а тепер ожив.
 Цей син пропав був, а тепер знайшовся.
 Гульню затіяв батько серед жнив.
 Син повернувсь. Можливо, що й назовсім.
 
 Замислилась над Книгою із книг,
 Немов до себе приміряла притчу.
 Заждалась мати. Де ж її сини?..
 Та тільки дощ підкрався, наче відчай,
 
 І в сивих скронях вибиває скерцо…
 Її ж сини звіряються із серцем.
 
 
 9
 
 Її ж сини звіряються із серцем,
 Із совістю звіряються сини,
 Хоча і не заведено тепер це.
 Сізіф їм батько, хрещені вони
 
 Преславним Дон Кіхотом. (Дон Кіхотів
 Епоха проминула не для всіх).
 І кожен камінь свій на гору котить,
 З останніх сил, з останніх сил своїх.
 
 Її сини — не скурві і не блудні.
 Це їхній час навпомацки гряде.
 Вони давно й так рано вийшли в люди
 Й так довго не вертаються з людей…
 
 З усіх усюд сердечний шлють привіт.
 Закон для серця — отчий заповіт.
 
 
 10
 
 Закон для серця — отчий заповіт.
 Знедолена Вітчизна — отчий спадок.
 Дощ йде повз хату, як вервечка літ,
 І грім над хатою, мов окрик: «Падай!»
 
 Така негода! Гірший лиш прогноз
 На завтра. Ой, від Сяну і до Дону!..
 Вітчизна опускається на дно
 Небесних вод. А по-простому тоне.
 
 Як Атлантида. Зостається — міф
 Та невиразна видимість Вітчизни.
 Немає слів, а ті, що є — німі.
 Життя людське, немов невдалий бізнес.
 
 Час над Вітчизною гуляє смерчем.
 І знову йдуть її сини до герцю.
 
 
 11
 
 І знову йдуть її сини до герцю.
 Так ходять на роботу — знов і знов…
 Життя п’янить, немов горілка з перцем,
 А смерть п’янить, як молоде вино.
 
 Похміллям — вічна втома. Тож наразі
 (Не в докір їм) перелік перемог
 Нагадує статистику поразок.
 Минувщина для них — лише пролог
 
 Що затягнувсь. Історію ж творити
 Належить їм. А поки — перекур.
 Хоч їх застерігали, що курити
 Шкідливо для історії, яку…
 
 Їх світ ловив… Їх далі ловить світ…
 А мати знову вийшла до воріт.
 
 
 12
 
 А мати знову вийшла до воріт.
 І тінь її її переганяє.
 Колись не поспівала. Застарі
 Вже ноги. Не похвалиться врожаєм
 
 Самотня старість. На хиткім столі
 Черствіють крихти спогадів і… Старість
 Давно доїла молодості хліб.
 Дитинства молоко — все, що зосталось
 
 (Бо старість — другий бік дитинства). Там,
 Де жито колосилось — стерні правди
 Тепер. Стерня не завжди золота,
 Але колюча для усіх і завжди.
 
 Схилилась мати (згорбилася тінь),
 Незмигно задивилась в далечінь.
 
 
 13
 
 Незмигно задивилась в далечінь,
 Дашком долоню до чола приклала.
 Всі люди в цім житті, мов сівачі,
 Яким зерна бракує й поля мало.
 
 Життя прожить — не поле перейти…
 Хтось плуга тягне, хтось бреде за плугом.
 Важкі плуги за формою — хрести.
 Лише Христос пройшов цим полем вдруге.
 
 Хрестами орють. (Борозни, як шви,
 Що розійшлися). Сходять на Говерлу.
 А мати ставить свічі — за живих,
 Та більше тих свічок, що за померлих.
 
 Як дощ і сонце мамині плачі.
 Коромисло веселки на плечі.
 
 14
 
 Коромисло веселки на плечі,
 Німб золотий сія над головою.
 Ніхто й ніколи ще не полічив
 Її клейнодів. Хоч і тятивою
 
 Напружувалася, неначе лук,
 Згиналася… Хоча і птиць небесних
 Ловили в клітку (голуб тут і крук),
 Та вільним зоставалось небо. Чесним,
 
 Якщо не слово, то мовчання. Ніч
 Минула. Одягають зброю світла
 Сини. Вітчизні, матері, жоні
 Звіщають про любов сердечним ритмом.
 
 Майбутнє за людьми у білих шатах.
 Свята неділя. Дощ іде повз хату.
 
 
 15
 
 Свята неділя. Дощ іде повз хату.
 Вся вулиця в калюжах і струмках.
 З сіней виходить на подвір’я мати,
 Ікона сонця — в маминих руках.
 
 А на устах у мами: «Слава Богу!»
 Та дощ мовчить. Тримається за тин.
 Цей дощ сліпий, він загубив дорогу.
 Він повертається, як блудний син.
 
 Її ж сини звіряються із серцем.
 Закон для серця — отчий заповіт.
 І знову йдуть її сини до герцю,
 А мати знову вийшла до воріт.
 
 Незмигно задивилась в далечінь.
 Коромисло веселки — на плечі.
 
 |