| ОСКОЛКИ 
 1
 
 Сніги срібляться на вершинах,
 Іскрять під сонцем угорі.
 Нас не оплаче Батьківщина,
 Лише оплачуть матері.
 
 2
 
 І серце билось через раз,
 І ледь тремтіли руки...
 З усюди йшла біда на нас,
 А ми покірно йшли на муки.
 
 3
 
 І є наказ... і страх бере.
 Усім єством відчув біду.
 Боюсь... Та треба йти вперед.
 І я іду.
 
 4
 
 Ми кожен сам і всі ми разом.
 Всі перемоги — із поразок.
 Така вже нам судилась вдача.
 Нас переслідують невдачі.
 
 5
 
 Імперії сини,
 Бо з її племені, без роду.
 Зі зброєю в руках доводим,
 Що проти всякої війни.
 
 6
 
 Знову тягнеться рука,
 Та порожня фляга
 І чомусь така важка,
 Як життя салаги.
 
 7
 
 Чомусь зозулі не кують
 Навпроти цього неба…
 Тут ордени за те дають,
 За що карати треба.
 
 8
 
 Які страшні бувають втрати!
 Коли вбивають твою брата
 1 на шматки порвало друга…
 І, може, ти в цій черзі другий.
 
 9
 
 Спитайте в хворого здоров’я.
 Дорогу вкаже вам сліпий.
 Ми землю цю залляли кров’ю,
 Залляли так, хоч кухлем пий.
 
 10
 
 Немов снопи, лежать мерці,
 Їх огортає білий спокій.
 Лиш вибите в одного око
 Тремтить і плаче на щоці.
 
 11
 
 У кожному живе невіра,
 У кожному живе обман:
 «На мене кулі ще нема»,—
 Перед собою лицемірить.
 
 12
 «Верхи» засіли десь на дачах,
 «Низи» хмеліють од вина.
 А нас розстрілює війна,
 І наші рідні тихо плачуть.
 
 13
 
 Стою, як свічка на горі.
 Свіча горить.
 І поки ще Всевишній Суд,
 Я муки на землі прийму.
 Я знаю, хто мене поставив тут,
 Не знаю лиш, чому.
 
 14
 
 І далі буде, як допіру,
 Бо канібали-дикарі
 І вовкулаки та вампіри
 Сидять в почесному журі.
 
 
 ***
 
 Оце і є моя земля,
 Моя земля — усе, що в роті.
 Жую, давлюся нею я,
 Ще й вам залишиться на потім.
 
 Оце і є моє життя:
 Мішати землю з кров’ю й потом
 І катуватись відчуттям,
 Що й вам залишиться на потім.
 
 Оце і є моя війна,
 І дай вам Бог на ній не бути.
 Оце і є моя вина,
 Моя задавнена спокута.
 
 |