Василий КузанСтежка Стежка
1
* * *
Рука сама торкається тебе
І погляд сам летить у твої очі,
Як два струмки, що поєднатись хочуть,
З надією чекають новий день.
Рука гортає складки почуттів
Ажурно білі і гладкі рожеві...
А ще гарячі, виклично червені,
Що не лишають шансів. Лиш інтим
Між тим і цим, уявним і реальним
Можливий в неможливості буття.
Така, мов пташка, що летить у вирій
І повертає зранку до гнізда
Мене ведеш стежинкою до раю,
З якого вже не буде вороття...
Та вкрав ключі хтось не святий, я знаю.
Рукою сліпо гладжу по стерні...
А ти ідеш, ідеш поперед мене,
Притягуєш і світишся мені.
Рука сама... І ноги йдуть. І очі.
І все єство, що так нестерпно хоче
Тебе теплом від ночі вберегти,
Мов білу пташку спраглого бажання.
Ключі ніхто не вкрав. Я точно знаю:
Ворота в рай відкрила ти сама.
2
* * *
Вже довкола скошено траву,
Вже гудуть довкола літа бджоли,
Тільки ми, немов сільські ґринджоли,
Тягнемо кохання за межу.
Чи за обрій, що понад горою,
Чи у гори, де долин нема,
Бо у кожній вже сховались люди
Й висипали там свої слова.
Вже довкола визбирано зорі,
Висушено сіно... Тільки ти
Витоптала стежку серед поля,
Щоб по ній повз мене знову йти.
Пахне плоттю неповторне літо,
Кличе сонце спрагу до води.
А по стежці підкрадеться осінь –
Вітер вирве з рук твої сліди...
Золотом розсиплються надії,
Від ілюзій куплені за гріш...
А тебе зігріє і захоче
В поцілунки одягнути вірш.
|
2005
Довге © Василий Кузан |
