Не відвести очей. Ти, Вітре, надиш погляд...
Ти зазиваєш... Острах-лід стікає...
Зайти на ніч у жовтий храм Любові?
Спрокволу
               на поріг його
                                   ступаю...
Забула всі претензії, пориви.
У півчій храму Пристрасті співаю...
Мені так хороше,
                          так любо... милий...
Уявний храм.
                    Його ж нема.
                                          Немає?
А звідки передзвін:”Люблю...Люблю”?
Так не дзвенять кайдани,склянки, ґрати!
„За упокій” жалів я свічку запалю.
Спинилась їм лічба. Пливуть садок і хата...
Твоє мовчання, Вітре, пріапічне.
Хай сяєвом наповниться  душа!
Каштанів пригасають гострі свічі.
Отут за них не сплатиш ні гроша.
Пали мене шалено, безборонно!
З амвону долинають голоси:
„Богиня жде офір...”
                                 Палають скроні...
Мене – їй на олтар – неси...