Вы вырвали сердце своё из груди,   а с ним заодно и тревогу   и в небо подали в дрожащей горсти,   из маленькой келии Богу.     А я георгин на то место принёс,   где сердце цвело в вашем лоне,   но вы волоском из распущенных кос   его привязали к иконе.     Как будто у Бога нет больше лугов,   нет больше цветов для букета,   что отдали вы равнодушно, без слов,   моё беззащитное лето.     И я, как при подступе тёмных годин,   к вам взор свой взывающий поднял -   прошу: возвратите мне мой георгин,   хоть бы и с проклятьем Господним.     Чтоб сердце стерпело такую нужду   чуть дольше, чем цвет под косою,   я ночью к Дунаю чужому пойду,   и буду стоять над водою.     И там, обрывая цветка лепестки,   чтоб их за водой уносило,   шептать буду: "Смерть - увлеки, увлеки,   за ними последние силы".     И лучший когда упадёт лепесток   на волны чужого Дуная,   кровавый из сердца плеснётся поток,   а с ним и обида глухая.     И тихим цветам, наклонённым в Дунай,   что горя вовек не видали,   тот мой лепесток перескажет пускай   о горьком нежданном финале.     И в час, когда на Украине никто   не будет печалиться мною,   чужие цветы будут плакать зато,   росою с кустов над рекою.     О зависти к счастью людскому богов,   как у молдаван к кукурузе,   а так-же о вечном, как гомон боров,   сжигающем женском искусе,     когда отвргает зазноба цветок,   такой для влюблённого милый,   его помещая в чадящий поток,   где станет он вялый и хилый.       *** Тодось Осьмачка     Кривда     Ви вирвали серце у себе з грудей,   а разом із ним і тривогу   і десь подали аж на небо руде   з маленької келії Богу.     А я на те місце жоржину приніс,   де серце було в вашім лоні,   та ви волосинкою теплою з кіс   її почепили іконі.     Неначе у Бога немає полів   і всякого зілля і квіток,   що ви віддали без зітхання і слів   моє беззахиснеє літо.     Тому, як завжди у біді, день при дні   і темний обманом сьогодні   прохаю: верніте жоржину мені,   хоч би із прокляттям Господнім.     Щоб серце моє існувало бодай   тим віком, що й квіт під косою,   тоді я піду в чужину на Дунай   і стану вночі над водою.     І там обриватиму квітку, блідий,   і в хвилі пускатиму ранні,   шепочучі: "Смерте, іди вже, іди,   бери мої сили останні".     І щойно найкраща пелюстка впаде   у хвилі чужого Дунаю,   як трісне враз серце моє й пропаде,   замучене горем до краю.     І квіткам похиленним тихо в Дунай,   де горем ніколи не пахло,   найкраща пелюстка шепне про відчай,   у мене розбурханий нагло.     І в той час, коли в Україні й душі   не буде зідхнути за мною,   то вдосвіта квітки заплачуть чужі   росою з кущів над рікою.     Про заздрість на людськеє щастя богів,   немов бессарабців на пшінку,   і про невмирущу, як гомін борів,   над горами вічними жінку,     яка не бажає тримати ту річ,   що бідному серцю на злуку,   її почепивши у сяєво свіч,   зів'яти від ладану й гуку. 
   |