Про те, що зараз тобі погано і наскільки погано  (а неодмінно погано так, як ніколи раніше ще не було),  зазвичай знають усі випадкові знайомі, усі старигани,   що просять в підземці у змерзлих людей   їх холодне, дзвінке   тепло.    про те, що зараз тобі погано, знає твоя хустка,   знає твоя музика, твоя кішка і твій пастор  (в бога ти може й не віриш, але ж пастори доказові...),   сезонна твоя любов (на термін загострення), чи любові,  чесні, неначе паспорт,   скороминущі, немов відпустка.    і от ти ідеш по вулиці і бачиш, що в слід тобі дивляться  усі перехожі, знайомі, коти, коханці і священики,  і думаєш: звідки, ну звідки вони дізнались яка нікчемна ти,  яке безвідносне у тебе життя, і гострі у тебе вилиці,    що завжди псують чорно-білі фотографії без тебе;  про те, що в голові твоїй жовта тиша, ендрю уебер;  про тихий пунктирний стукіт нервового пульсу десь у горлі…  ти добре знаєш ці хижі погляди в слід твоїй теплій, голій   тіні…    проте,   що зараз тобі погано, наскільки тобі погано  насправді не знає ніхто. просто надворі перший осінній  дощ. а ти стоїш під ним, хитаєшся, наче п*яна,  ловиш долонями краплі, такі холодні, що майже сині,    повз проїжджають таксі, пролітають птахи на химерний південь,  і ти собі думаєш: де твій південь, де ж він – твій теплий південь?  невже він у цій осен-і-цьому місті голодних воронів?  а з іншого боку, може це і є твоє справжнє літо,  просто ти досі не вмієш розрізняти людей і сторони  ………..свого чорно-білого міста,   свого кольорового світу... ?  |