Нехай стане цей день осіннім, запахне горіхами,
я під грушею ляжу, у полудень ляжу спать.
Я засну, ти прочиниш хвіртку і так задихаєш,
аж візьметься мороз на синіх моїх кропах.

Ти роздягнеш мене, на мені намалюєш долонями
наших пізніх дітей, наші яблука на стерні...
Я розкинуся, я розгойдаюся, розсупонюся,
розстелюся навстрічу стрімнині і бистрині.

Ти котицею чорною згорнешся попід грушею,
ти лошицею стопчеш ріллі моїх рамен,
я вжахнуся, весь ошелешений, весь оглушений,
коли місяць на мене, неначе ножа здіймеш.

І знесилієш раптом, на землю впадеш, розпечена...
довго гризтимуть землю персти твої, мов хорти.
Ноги змерзнуть, і вже... уже тільки й залишиться вечора,
що твій одяг зібрати й додому тебе відпустить,

де вечерю ще звариш і нелюбу змиєш голову,
та й заснеш поскоріше під боком його товстим.
А мені аж до ранку стояти, як місяць, голому,
а мені аж до ранку у вікна твої світить.