Коли твій вагон
      пропливає повз мене –
як риба-кит,
      що з глибин безкисневих
на поверхню прямує,
      щоб вдих зробити, –
набираючи швидкості,
      наче тікаючи
від перону,
      немов від порога світу,
за яким не спиняються
      навіть каючись,

я стою – мов загата
      в потоці часу,
яка враз відчула,
      що і миті у власність
не здобула
      за всю свою службу довгу
(споглядаючи рух
      і живого, і мертвого
до поверхонь, до гирл,
      до столиць убогих,
до вершин,
      котрі живляться тільки жертвами),
безпорадна –
      як буй на сухому днищі
(час, що витік,
      того, хто спинився, нищить –
залишаючи
      в просторі безкисневім
   знерухомленого
      до тверді витоку)…

Коли твій вагон
      відпливає від мене,
я стою
      як зворушена точка відліку.