У венах її шаленіє не лють, тільки чорна холодна вода і  вона не розкаже нічого, ні рідних, ні імені не пригадає,  лежатиме тихо, на грудях ховаючи ніж із руків*ям коштовним,  і зникне на ранок, до того як вичахне небо, обпечене повнею.    та варто лише сколихнути повітря чи надто затримати погляд  на пасмах, що в*ються гілками вздовж тіла, сплітаються вимоклим пір*ям,  на шиї, що сліпить, мов біле колюче каміння в святому струмкові,  намисті із вовчого зуба, або на ножеві з коштовним руків*ям,  як темрява лусне, і схопиться діва розбурханим кроками листям.  повітря запахне водою; побачиш: крізь тіло світитимуть зорі.  і доки вона говоритиме тихо, ти втричі тихіше молися,  і згадуй коханих, і згадуй забутих, допоки вона договорить    про те, як тієї весни розлилася вода й затопила пів світу.  крізь глину спиналась до сонця трава, шаленіла любов і від світла   ховалась у серце, життя випивала, пекельна, немов лихоманка.  і діва до нього пішла, розплелася й лишилася з ним до світанку.  - я йду. ніби глина, я тілом належу дорозі! ти, дівчино, звісно,  захочеш - збирайся зі мною, а ні - забирайся до пекла! - казав він.  - я йду! наче зламане гілля, я тілом належу тобі. подивися:  назад не приживиш, я в тебе вростаю; мов кров*ю, густими сльозами  укрилися злами... - казала. і терпло нестерпно у грудях, і хижа  дорога відтоді в*язала вузлами, ламаючи зламане гілля.  і якось зимової ночі у повню між висохлих ніг роздоріжжя,  її він зміняв на ікласте намисто і ніж із коштовним руків*ям.    та дня не минуло, як вирвала серце, у пустку холодну у грудях  набрала каміння й води зі струмка, а любов поховала в струмкові.   і довго блукала, допоки у повню, налиту гарячою кров*ю,  зустріла його у сільці роздоріжжя, і вирвала з нього коріння,  яким проросла. у холодні вуста цілувала. у глину дороги,  неначе у льолю, сповила. і лезо із серця виймала ще теплим;  із шиї знімала намисто із вовчих зубів; а на зранені ноги  джерельна стікала вода із грудей, і нічого у грудях не терпло...      як буде світати, дивися на неї. уважно і ніжно дивися,  як вітер гойдає вологе волосся, як пестить її, та не гоїть.  і поки вона говоритиме тихо, ти втричі тихіше молися  про глину і роздоріжжя. про ніж і про вовче намисто.   про чорну зурочену воду.   нехай вона стане святою.  |