Фанданго спить на щоглах кораблів,
І ноти виснуть на міцних канатах.
Ти не умів ні пить, ні танцювати,
А вітер сітями ловити ти умів
І море з якоря  умів знімати.  

Воно мені сльозами потекло,
Заюшене й запліднене Ярилом,
Воно мені під горло підступило
І билося об скелі, та чолом
І серцем велета воно тебе любило.

Пашіло море в груди не мені,
Зриваючи чимдуж камінну кору,
Б’ючи по під коліна синю гору...
А ти стояв без мене на стерні
І танець моря, як факір, впокорив.

І, гримаючи в унісон, щоб жить,
Не забувало море танець смерті.
Воно мене ламало й спересердя
В своїх обіймах змучило за мить.
А я без тебе – як земля без тверді...

Тобі озвучив голос диво з див
По той бік хвилі – мов по той бік горя.
Я зачерпнула синього роздолля –
Вп’ялась в долоню скалочка води
Така ж солона як фанданго моря...