Мороз ударив.
Птицю із води
Я виріжу...
Гніздо зліплю зі снігу.
Куди мені без неї?
І куди
Я понесу оцю крилату кригу?

Мені весь світ такий, як ця печаль,
Цей журавель із моря золотого,
Солоний, наче зайчики з меча,
Які спішать від Бога і до Бога.

Душа моя весела хоче сну.
Себе спасає від самої себе.
Люблю у ній знаходити весну,
А в нафтовій калюжці синє небо.

Люблю вмирати...
Як вмирає час.
Але, як простір, не люблю вмирати.
Найкраще, мабуть, – в серце, від меча...
І вірш посмертний кров’ю написати.

Згадати предків – дальніх і отих,
Що зовсім поряд:
Лиш піти на цвинтар...

Мороз холодним світлом освітив
Цей темний світ.
Душі далеко видно.

25 лист. 12.