Я тільки жменю висиплю в строфу,  Бо я на все не маю повноважень…  Я був зачатий, як усі, в гріху –  В ту шлюбну ніч емоцій і пасажів.    Я знав, що відірвавшись від землі, –  Ми супимо вгорі суворо брови;  І я спокійно йшов у королі,  І вів себе спадковим принцом крові.    Я знав – все буде так, як не змовчу,  В накладі я не був, я не тихоня,  А друзі всі по школі та мечу  Мені служили, як батьки – короні.    Не думав я, казав я нашвидку,  І кидав з легкістю слова на вітер, –  А вірили мені, як ватажку,  Всі високопоставлені ці діти.    Нічна пора була нам не чужа,  Як віспою, часи хворіли нами.  Я спав на шкірах, м’ясо їв з ножа,  І злу коняку мучив до безтями.    Я знав, що буде сказано: «Царюй!» –  Клеймо на лобі хтось посипав сіллю.  І я хмелів серед чеканних збруй,  До слів терплячий і книжок насилля.    Я тільки ротом усміхатись міг,  А тайний погляд, коли злий, суворий.  Приховував усе, що я беріг, –   Мій вчитель мертвий – бідний блазень Йорік!    Я навідріз відмовивсь від дільби   Всіх нагород, і слави, й привілеїв,  І стільки раптом хлинуло журби,  Коли пажа важкі накрили глеї…    Я геть забув мисливський свій газард,  Зненавидів ураз хортів і гончих.  Я від підранка гнав коня назад,  Бив канчуком загоничів і ловчих.    Я бачив – наші ігри, як симптом,  Скидалися вже зовсім на безчинство, –  В проточних водах уночі тайком  Я відмивавсь обіручки від свинства.    Я прозрівав, чманіючи затим,  Прогавив я безглуздя та інтриги.  Такий хиренний вік і люди в нім  Оприкриві, – тож я зарився в книги.    Жажденний мозок мій, немов павук,  Все осягав – недвижність й силу руху, –  Але немає сенсу від наук,  Як навкруги нема розкрилля духу.    І перервався з друзями зв’язок,  Нить Аріадни – це звичайна схема.  Тож «бути чи не бути» – це моток,  Донині нерозв’язана дилема.    І плеще в душі вічне море бід,  Летять у нього стріли до світання,  Ще дозріває відповідь, як плід,  На пишномовних пагонах питання.    Почув клич пращурів крізь стихлий гул,  Пішов на клич, – вагання лізли  з тилу,  Тягар думок наверх мене тягнув,  А крила тіла вниз тягли, в могилу.    Як сплав крихкий – щосили ти не гни,  Потроху зміцнюй дух свого потомства.  Пролив я кров як всі – і, як вони,   Я не зумів відмовитись від помсти.    Підйом цей перед смертю – мій провал.  Офеліє! Я тління не приємлю.  Та я себе убивством цим зрівняв  З тим, з ким я ліг в одну і ту ж бо землю.    Я Гамлет, я насилля зневажав,  І я на датську наплював корону, –  Та в їх очах – за трон я горло рвав,  Вбивав свого суперника по трону.    Це геніальний сплеск у маячні,  В новім житті – погибельне чекання.  А ми кладемо відповідь на пні,  Й шукаємо потрібного питання.  1972    МОЙ ГАМЛЕТ    Я только малость объясню в стихе –  На все я не имею полномочий…  Я был зачат, как нужно, во грехе –  В поту и в нервах первой брачной ночи.    Я знал, что, отрываясь от земли, –  Чем выше мы, тем жестче и суровей;  Я шел спокойно прямо в короли  И вел себя наследным принцем крови.    Я знал – все будет так, как я хочу,  Я не бывал внакладе и в уроне,  Мои друзья по школе и мечу  Служили мне, как их отцы  –  короне.    Не думал я над тем, что говорю,  И с легкостью слова бросал на ветер, –  Мне верили и так, как главарю,  Все высокопоставленные дети.    Пугались нас ночные сторожа,   Как оспою, болело время нами.  Я спал на кожах, м'ясо ел с ножа  И злую лошадь мучил стременами.    Я знал – мне будет сказано: «Царуй!» –  Клеймо на лбу мне рок с рожденья выжег.  И я пьянел среди чеканных сбруй,  Был терпелив к насилью слов и книжок.    Я улыбаться мог одним лишь ртом,  А тайный взгяд, когда он зол и горек,  Умел скрывать, воспитанный шутом, –  Шут мертв тепер: «Аминь!» Бедняга Йорик!..    Но отказался я от дележа  Наград, добычи, слави, привилегий:  Вдруг стало жаль мне мертвого пажа,  Я объезжал зелёные побеги…    Я позабыл охотничий азарт,  Возненавидел и борзых, и гончих,  Я от подранка гнал коня назад  И плетью бил загонщиков и ловчих.    Я видел – наши игры с каждым днем  Все больше походили на безчинства, –  В проточных водах по ночам, тайком  Я отмывался от дневного свинства.    Я прозревал, глупея с каждым днем,  Я прозевал домашние интриги.  Не нравился мне век и люди в нем  Не нравились, – и я зарылся в книги.     Мой мозг, до знаний жадный, как паук,  Все постигал: недвижность и движенье, –  Но толка нет от мыслей и наук,  Когда повсюду – им опроверженье.    С друзьями детства перетерлась нить,  Нить Ариадны оказалась схемой.  Я бился над словами «быть, не быть»,  Как над нерозрешимою дилемой.    Но вечно, вечно плещет море бед, –  В него мы стрелы мечем – в сито просо,  Отсеивая призрачный ответ  От вычурного этого вопроса.    Зов предков слыша сквозь затихший гул,   Пошел на зов, – сомненья крались с тылу,  Груз тяжких дум наверх меня тянул,  А крылья плоти вниз влекли, в могилу.    В непрочный сплав меня спаяли дни –  Едва застыв, он начал расползаться.  Я пролил кровь как все – и, как они,  Я не сумел от места отказаться.    А мой подъем пред смертью – есть провал.  Офелия! Я тленья не приемлю.  Но я себя убийством уравнял  С тем, с кем я лег в одну и ту же землю.    Я Гамлет, я насилье презирал,  Я наплевал на датскую корону, –  Но в их глазах – за трон я глотку рвал  И убивал соперника по трону.    Но гениальный всплеск похож на бред,  В рожденье смерть проглядывает косо.  А мы все ставим каверзный ответ  И не находим нужного вопроса.  1972  я  |