Ти якось сказала мені:
– Ти ж поет? Ми вже давно знайомі –
А ти досі не спромігся написати
Хоч коротесенького вірша про мене!
Я промовчав….
Зім’яв чимало аркушів усередині себе,
Намагаючись щось народити.
Однак довго не виходило так,
Як я того хотів.
І справа не в тому, що
Розбігалися слова.
У іншому.
Про тебе не писати треба.
Тобою – жити!..
Насолоджуватися,
Коли ти сонна в моїй футболці
Йдеш умиватися.
Обіймати і гладити,
Коли почуваєш себе
Маленькою дівчинкою.
Благословити й відпустити,
Коли хочеш завіятися з подругами,
А по поверненні міцно затиснути на порозі,
Щоб відчувала хто за тобою скучив.
І повір мені, скільки б я ще
Не списав усередині себе паперу –
Не зможу передати по-іншому
Як саме й чому я тебе люблю…
Тому й благословляю твої
Поїздки до подруг,
Щоб швидше настав час,
Коли тебе на порозі зустріне той,
Який міцно стисне
І скаже по-іншому:
К о х а ю!