ключ в щілині звучить, і мій ключ - це частина хору,
що співає весну, і Сізіф вже штовхає вгору
своє сонце незмінне, що котитиметься в обійми
незабаром до нас, аби стати нарешті вільним.

і каштанова думка соковитим дощем по шкірі
супроводжує в сельву, де по спокою й нашій вірі
орієнтується час, розпростершись континентально
без найменших обмежень з гудків вокзальних.

і встромляється слово через хмари до майбутніх
нас, що сонце ховають в мережі буднів,
де паради планет хором пісню ведуть свою, і де з ними
ключі наші звучать і відштовхують співом зими.