| Ще день Украйну катували  Ляхи скажені; ще один,
 Один, останній, сумували
 І Україна, і Чигрин.
 І той минув — день Маковія,
 Велике свято в Україні.
 Минув — і лях, і жидовин
 Горілки, крові упивались,
 Кляли схизмата, розпинали,
 Кляли, що нічого вже взять.
 А гайдамаки мовчки ждали,
 Поки поганці ляжуть спать.
 Лягли, і в голови не клали,
 Що вже їм завтра не вставать.
 Ляхи заснули, а іуди
 Ще лічать гроші уночі,
 Без світла лічать бариші,
 Щоб не побачили, бач, люде.
 І ті на золото лягли
 І сном нечистим задрімали.
 Дрімають… навіки бодай задрімали!
 А тим часом місяць пливе оглядать
 І небо, і зорі, і землю, і море
 Та глянуть на люде, що вони моторять,
 Щоб богові вранці про те розказать.
 Світить білолиций на всю Україну,
 Світить… а чи бачить мою сиротину,
 Оксану з Вільшани, мою сироту?
 Де її мордують, де вона воркує?
 Чи знає Ярема? чи знає, чи чує?
 Побачимо потім, а тепер не ту,
 Не ту заспіваю, іншої заграю;
 Лихо — не дівчата — буде танцювать.
 Недолю співаю козацького краю;
 Слухайте ж, щоб дітям потім розказать,
 Щоб і діти знали, внукам розказали,
 Як козаки шляхту тяжко покарали
 За те, що не вміла в добрі панувать.
 
 Гомоніла Україна,
 Довго гомоніла,
 Довго, довго кров степами
 Текла-червоніла.
 Текла, текла та й висохла.
 Степи зеленіють;
 Діди лежать, а над ними
 Могили синіють.
 Та що з того, що високі?
 Ніхто їх не знає,
 Ніхто щиро не заплаче,
 Ніхто не згадає.
 Тілько вітер тихесенько
 Повіє над ними,
 Тілько роси ранесенько
 Сльозами дрібними
 Їх умиють. Зійде сонце,
 Осушить, пригріє;
 А унуки? їм байдуже,
 Панам жито сіють.
 Багато їх, а хто скаже,
 Де Ґонти могила,—
 Мученика праведного
 Де похоронили?
 Де Залізняк, душа щира,
 Де одпочиває?
 Тяжко! важко! Кат панує,
 А їх не згадають.
 
 Гомоніла Україна,
 Довго гомоніла,
 Довго, довго кров степами
 Текла-червоніла.
 І день, і ніч ґвалт, гармати;
 Земля стогне, гнеться;
 Сумно, страшно, а згадаєш —
 Серце усміхнеться.
 
 Місяцю мій ясний! з високого неба
 Сховайся за гору, бо світу не треба;
 Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось,
 І Альту, і Сену , і там розлилось,
 Не знать за що, крові широкеє море.
 А тепер що буде! Сховайся ж за гору;
 Сховайся, мій друже, щоб не довелось
 На старість заплакать…
 
 Сумно, сумно серед неба
 Сяє білолиций.
 Понад Дніпром козак іде,
 Може, з вечірниці.
 Іде смутний, невеселий,
 Ледве несуть ноги.
 Може, дівчина не любить
 За те, що убогий?
 І дівчина його любить,
 Хоч лата на латі.
 Чорнобривий, а не згине,
 То буде й багатий.
 Чого ж смутний, невеселий
 Іде — чуть не плаче?
 Якусь тяжку недоленьку
 Віщує козаче,
 Чує серце, та не скаже,
 Яке лихо буде.
 Мине лихо… Кругом його
 Мов вимерли люде.
 Ані півня, ні собаки;
 Тілько із-за гаю
 Десь далеко сіроманці
 Вовки завивають
 Байдуже! іде Ярема,
 Та не до Оксани,
 Не в Вільшану на досвітки,—
 До ляхів поганих
 У Черкаси. А там третій
 Півень заспіває…
 А там… а там… Йде Ярема,
 На Дніпр поглядає.
 
 “Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!
 Багато ти, батьку, у море носив
 Козацької крові; ще понесеш, друже!
 Червонив ти синє, та не напоїв;
 А сю ніч уп'єшся. Пекельнеє свято
 По всій Україні сю ніч зареве;
 Потече багато, багато, багато
 Шляхетської крові. Козак оживе;
 Оживуть гетьмани в золотім жупані;
 Прокинеться доля; козак заспіва:
 “Ні жида, ні ляха”, а в степах Украйни —
 О боже мій милий — блисне булава!”
 
 Так думав, ідучи в латаній свитині,
 Сердега Ярема з свяченим в руках.
 А Дніпр мов підслухав: широкий та синій,
 Підняв гори-хвилі; а в очеретах
 Реве, стогне, завиває,
 Лози нагинає;
 Грім гогоче, а блискавка
 Хмару роздирає.
 Іде собі наш Ярема,
 Нічого не бачить;
 Одна думка усміхнеться,
 А друга заплаче.
 “Там Оксана, там весело
 І в сірій свитині;
 А тут… а тут… що ще буде?
 Може, ще загину”.
 А тим часом із байраку
 Півень — кукуріку!
 “А, Черкаси!.. боже милий!
 Не вкороти віку!”
 |