Леза моїх думок не мають нічого спільного з нелюбов'ю.
Тих, хто хворіє з дитинства невір'ям, образа ріже, як скло.
Страх бути відкинутим постійно змушує йти за тобою,
Бо немає нічого страшнішого, ніж обпектися твоїм
холодом або теплом.
Одного разу, як заспокоюсь і чимось наповню вечір,
Вкутаний вітром і димом зопрілих старих листів,
Змию тебе водою з родинного глечика
І виллю живе на мертве, на повен місяць через краї.
На ранок вода обійме долоні твої росою
Або ж впаде сльозою минулих спогадів зі щоки.
Леза моїх думок не мають нічого спільного з нелюбов'ю.
Хіба що ту краплю на згині ліній твоєї, тепер чужої, руки.