Надія, що вища марних спокус набагато,
міцніша за скелю,
солодша за сон,
дає сили іти і радіти.
А ти нерухомо сидітимеш біля багаггя,
і губи твої неціловані,
і очі твої як квіти.

І серце твоє розібране по шматках,
друзі не знають,
рідні не відають,
І, Слава Богу.
Посмішка грає, як промені на щоках
І вітер кличе
І вітер кличе в дорогу.

Це саме те відчуття, за яке віддають життя.
як останню рубаху,
як жменю проса.
Ти знаєш, підведена риска. І досить того знаття,
Щоб просто
Піти.
І досить.

Райдужки грають, в небі співають пташки,
І ти, приречений
Йдеш
І краєм руки
Торкаєшся колосків
Як уламків несказаних речень.

Надія веде тебе, наче одного у полі
Воїна і солдата,
Цими німими веснами.
Є особлива радість – завідомо пропадати
Із власної волі.
Без врахування
Власного інтересу.