Прощавай столиця моя, мій Київ!
Запам’ятай нас такими
Якими ми оберталися на порозі.
І квіти вплітались, як спомини у волосся.
І звідти не вичешеш їх уже жодним гребенем.
Спогади, подихи,
Все, що прив’язує наче
Паски безпеки. Ці зачаровані ремені,
Котрі пристібають душу до тіла
Тіло до крісла,
Крісло – до місця призначень.

Поговори зі мною дорогою, просто поговори.
Про мої залишені вулиці. Вітри. Порожні двори.
Глибокі бори, мовби притоки Тису.
Про все і всіх, кого довелося зректися.
Вирулюючи, оминаючи ями в асфальті колесами.
Прощаючись з днями, коханими,
Колегами, темними плесами,
Сонце пірнає, щоб доплисти на захід.
І все, що лишається – смак гіркий,
І дощовий запах.

Листя опале, що вздовж доріг лежить,
Здіймаючись в вальсі, під порухом вітра німим.
Я їду звідси надовго.
Так і перекажіть.
Близьким.
Далеким.
Вірним.
Зрадникам.
Незабутнім.
Їм
Усім.