укр       рус
Авторов: 415, произведений: 43123, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Опубликовано: 2021.06.30
Распечатать произведение

Сергей Негода

Грішник

Припадки Марії позв'язані з листами,
які написані чарівними жалями із далини
від щасливих бранців в стражданні братів.
А твій брат таки жадний на пагінці,
як злий відьмак в зів'ялому лісі.
Завіявся від праці, він не хтів жити
в ці дикі часи, він марив літати,
 а тут вмить вирвали заклинання
під блискавичні і гнівні язички жінки.
Ась, аж, і вичарів сивий дід
в хмільний брід Божої річки.
Весь житловий масив підняв під вибухи.

Усі впізнали вдячний наяв Вишняків,
і радісний галас малечі в пастці Калинівки,
аж зблиски віч на шпалах та в шибках.
Білий вир палаців у Вінниці на вищій грані.
Загарячів батьків хвіст хитрого лиса,
кривавий вир снарядів на крилах від сліз.
Стара книга впала під  стіл,
аж затрясся міст через річку,
дзвін відра в криниці такий,
аж піднявся ніжний змій на акації.
Біля криниці - зіяли: щит, панцир,
три шаблі, старий кулемет Максим
забавлявся на автотачанці на бродах.

Навиклись Марії, взяли і наснилися
в дальнім сяйві хмар - і виїхали в Канів.
Гарячі дні квітня, криві, як кривди,
І багряні трави під книги виплакав травень.
Біжить від вас рідний край
у тінь на прикмети,
і на смак гіркий  щирий місяць, загнівився,
 із-за злитих млинів у танці вітряків.
Зітхають прадіди під дзвін храмів,
зрівняли в часі пам'ять, якась напасть,
відчай давить старі кургани, битви-різні,
налякані діти закричали,
а над хатами багаряний морок снарядів.

А як там на ріллі маки запалали.
І там тихі, рідні гаї ніч накрила.
А там з-під хмар на світанні іскриться.
Так сизокрилі, буйні парубки
натішились шаблями 
богунівців на майдані.

Білі  півні кукурікають тепер мрії.
А під отой спів гримлять зранку,
 як на страшний грім, вибухають снаряди.
Отак, заспівали над мертвими містами,
на північ біля жита військові склади.
З пітьми знанний, блакитний шлях
до Києва по-під гаями на залізниці.
Глянь, як палають  старі скирти,
 а за старими хатами, виглядають,
 як лицарі, і світяться скрізь дива.
Фальшиві мрії нарцисів зникли в загин.

А там на північ, зігріті липи, аж бач, як
матіоли зацвіли на захід від цвинтаря.
Забагатів наш лиходій в кайданах.
Рясні акації скинули пахучий цвіт,
схапнулися кляті крилята зрадників
на важкий міраж магнатів сили.
А надважкі вишні навчились
вишивати ягідки, коли дівчата ждали
парубків з війни. Закривавилась Україна.
Парад тисячників, вінницьких брахманів.
І кипляча мла на вітрищах паралітиків.

Привіт, синочок, - я свій, Івацків -
заприсягся мій прадід в сизий дим.
Біла мла підгризає тінь від димарів
у Мізяківських Хуторах.
Якийсь випрям навкіс,
на кривий ріг річки
 вздовж Стрижавки.
 Між хат селища риплять стальні буцегарні.
Палить своє горе в горілці молодий капітан.
Сад руйнує свій страх на гнилих пнях.
Впали у дзбан молоді хрущі і світлячки.

Дідусь. Притулюсь у кутку до грішного вітру.
Стрункі, круті, норовисті в житті вміють
творити із хвиль сміливу химеру істини.
У ділі друзів крізь віру бачу і чую твій сум.
Візьму твою мудрість і засвічу любов'ю.
Кричу в порожнечу пісню і ... стиснусь.
Вибухнуть сміхом у чисту совість люди.

Рушиться між риштувань простір душі.
Вигнули рідну мрію із кулею у спині.
Мої відчайдушні дні на тлі сутулих спин
звикли чути музику граніту, бетону, асфальту.
Візьму в руки дудочку і граю червону руту.
І древні тіні ідуть, колисають уяву чужу в пітьмі.
У пустім гаю плинуть тіні, шикуючі хмурих гнів.

Зрушив найліпші душі живих і дзижчить
між людьми у вухах курний шлях чумаків.
Погинули ті, що німбились в суті, як сущі.
Чую звуки їх збитих крил, чую вир соколів
 Чутливий шир орлів, кличуть, вістуючи біль.
Білі руки від злісних слів тиснуть на курки,
Шустрі кулі, линуть кулі дурні, ..., хмурні
люблять душити пульс людських цнот...
свиснуть у душі незнайомих вам мудрих рим
і запікають суцільність грішників у пітьмі.
Зумлять хуткі: дзуньк, дхуньк, длуньк...
Дивиться в сизу зизь тугих дум, - від думки
буйні душі загримлять під руді сни байдужих.


Звіринні кличі, першим зве
передзвін степних кібців.
У тиші сестер тепер
висить месник кличем.
На цеглі в скритищі
бичі пристрелили
спритних їхніх дітей.
Не ждіть вересневих
днів в герелиці,
Сплеск скреше кінець скритих,
бережіть принишклий обрій,
він ще жде перевтілень грішників.

Приснивсь блідий липень,
дзвенить, неначе звершений,
 і жене берегами річки
 близьких від десниці.
Ще глибше веде свитезів.
Не вилічиш вітер від тверді
встелених віх.  Вельми вітер кричить.
Зве під різьблені зеніти вежі смердів, -
де лише смерть леліє велетнів.

Дише ще з книг терпкий Міцкевич,
єднає перисті пензлі степних синів у черги.
Рище вир, гнівний, мій Шевченко,
Тарас сипле енергії істини,
безсмертний виклик пітьмі, -
під свист гримить від втіх інквизиції,
пнеться з тіснини, вірить не тільки мені.

Невже, спинивсь перед хрестом весь квест.
Під оберти блідих дір лицедій видер
із прірви сизий дим вінницьких берегів
Божої річки у цій гуркотнечі ревів, веж, пожеж.
Знесиливши мій несхитний зір, пеленіє гнів.
При стемнені межиріч перехилив, мовби келих.
Ні, виліз величний привид, - і хлеще, і свище
під гармидер теперішніх рекетів, геніїв,
безчесних черепів-химер, перстів-тіней.

Тихцем зчепив плечима земні стежки
степів і перехилив диригентів вічності
 між тісних пінистих хвиль, -
 ні, між стін не перепливти цієї мли дерев.
Блищить ще більше пил.
Під свист летіти геть.
Клекче сильніше рінь, дебеле цей міський вир.
Гірчить біль. Дивись тепер вперед, а не на
 мертвих. Вижезні перебіги бичів-невільників.

Мерщій відбий зелені верстви
в кріпкій жмені перевелетнів.
І сплигни митцем між вежі скриптів-мрій.
Де жде тепер тебе жевріючий вир?
Зіб'є в лице,  пливе мій вітер в теплі світів.
Підземні міри-здвиги (несе провини цієї
 тишини) схрещені в пеклі.
Де все цільне здереться вщент
і стихне серце, вижиттєзхне в стеблі.
Ще черкни вічним мечем
неминучій меті перегін.
Цей твій склеп в ретельній вірі
чіткіше лез вирізьбив притихлі мислі.
Ждіть ще мене, ждіть... без сліз...
вперті рельси встелем вслід!
Не все ще википить в серці,
відбивши зелені тверді в терени.

Встає і пнеться важка скеля,
 як серця шмат.
Наша планета - Земля - ще зелена,
в печалях, вже стерта з ран,
застряла десь там, на селах,
де далеч Марса тече.
Не треба гармат,  запечена
 в метал крапля
дзеленьче з пальця.
Йдеш через парк, несеш гаманець.
Я ще не впав на шлях селян.
Без меж якась гаряча акварель
запале в темряві сарай в саду, край села.

У мене завше б'ється серце байкера.
Там, де стелеться мла,
 йде спалах багряних ракет.
Там, за маєтками князя
стелиться  шлях, скресає день,
неначе тече в гарячий степ
безсмертна далеч.
Пташе, якнайкраща земля вже займана,
а ця вся на марах перезаймана земля,
за краєм меж, на перелетах лелек.
Але завше западеться на кам'яне,
бентега в тебе передається.

Як на тебе, так завше настане
нестерпна смерть.
Невблаганне, жаданне мре в серцях.
Власне пнеться дерзка земля на вал.
тяжка зажадає на край, на грань меж.
Спека в цей час терзала мене з джерела.
 Сплав зверження в степ. Не ця земля.
Спрагла на прах, ржава зм'яв сплав надр
З'являється щей жар. Егей, як хапає далеч.
Смак над базаром. Запережена земля.
Нехай рає кразевня з неба пшенця.
Зазнав невдач на щастях. Герць.

Клята зграя залляла грязь на палац магната.
Верзеться вже кара, неначе спека.
Падає гарь-мла за край, де межа.
В гаях гнеться там на гачках стара мантячка.
На зграях галер зачався вперед дар-щастя.
Встає на щабель весна в хмелях ледаря.
Ще  сваха не впала у запах пекла,
вся в серцях на свата за правду села.
Явлена мла б'ється на берегах левад.
А перець - це не завада галасу ткаль.
Тепер весела праця ткача занесе й тебе.
Але вже лягає перевал Карпат на нервах
занесе тебе, та заверне назад шалена.

А я сам з скелета дерева, адже для лева
мене шарпала свята, блажена земля.
Смерека здерта, тяжчає в нелад рала.
І все ж жах, яке марення рече, певен, реве.
Земля нас не стрясає, земля нас кладе.
 а десь завмерла в нас мета, бач, сяє ще...
Краще сталева флейта брам.
Ще нема засмаглея з  Мекк.
Хрещата весна не втече, накраще чернях.
На тебе стежке йде через велетня.
Наречена вправляється з землею сама,
 як серед нас обертається, не здається.
Хапає здалека нахабна гарба, не гається.

2021
© Сергей Негода
Текст выверен и опубликован автором

Все права защищены, произведение охраняется Законом Украины „Об авторском праве и смежных правах”

Написать отзыв в книгу гостей автора


Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.

Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2022 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании