Коні п’ють з неба  тишу
на спинах у них - Небеса,  
гриви – зорями вплетені
в светри п’янючих дощів
…Вершник відблисками трави посміхається в їхніх очах….
Вуха - кінчиками  торкаються
непромовлених кимось слів

...очі ніжностями пустоти
над водою малюють шлях

Коні носять тягар із людей
пастухів і парканів, кормів…
Ноги міцно підковані їх
-  Але погляди, душі, але….

Їхні погляди – воля й вино
їхній голос – до втечі сурма
чуєш брате, твій батько – сам Бог,          
маєш ти - відпустити коня !