куме не сердься бо зіпнеться пелька
перехрещений рветься під крилатою
авіаторпедою зжерла у бронежилеті
знервований кесар з лівобережжя
інтелігент на велосипеді з націдеєю
розсипається перед левами-мудрагелями
а тут в орхідеях реве гастарбайтерка Щепа
навіжена спересердя на джедай-чебурека
свариться з стервою-аборигенкою з сигаретою
щодо маріонеток з перстнями в жменьках
після пацієнток з персами у щербатих фесьок
після королев з офіцерами з бізнесменами
бо ті не вживають ехінацею
на перевеслах-скельцях
яка непримиренна сусідка до мільярдера
кричить мені аби стерся в тернях
молодеча кореспондентка на континентах
захекалась огрядна переселенка з Золотого
на Луганщині на побігеньках Габріеля
опинилася серед власного лейля Гемінгуея
її полудневе преображення у піднебесся
безпрецедентна безпосередня ахінея і безкрай
вперлась твереза пенсіонерка
в дверях на чужих аліментах
не схаменеться встрелять на нервах
її поліцейські колотнеча  на мештах
в гімнастерці в компліментах дорожнечі
як ходить неначе напівмертва статуетка
і не підберешся бо сміється з мене манекена
хіба захлинеться пепсі зі стейком у мерседесі  
від безтілесної Василечки Бондаренки
зізнається мені що не розпореться
вона чужоземка германка Бернгард
перед величеньким оселедцем не ворухнеться
ай же вона обернеться і не задихнеться
віфлеємським місяченьком на вознесіння
повернеться соловейком за диригентом Едвардом
і забереться на етажерку читати книги
про ополченців сьогодення у соцмережах
а тут тобі телефонує майонезна європейка
з Половецького волонтерка молоденька поетка
її одкровення моя дорогенька нам імпотентам
як солоденька Віолетта з цілою ботофермою
просто темна пустеля трясеться в моїх очах
а я під черешнею дотепно гуторю
з відвертою воєнною феєю Джульєттою
весь обмер у її гарненької доні-модельки
сьогодні кровотеча з серденька-пекла
у спеку варить одненька варення Леля
з трофейних вишень донецьких голеньких
під спів флейти помпезної Монссерат
такі подерті мольберти розхрестя-будівель
чекають на шефа Стецька на колесах Шопена
бентежать розбиті алеї скумеканих осель
третя сердега-халепа висить на березі
замість святого Мойсея після пожежі
пощезла богема літає на кометах-мопедах
знову волає сирена в тенетах ховайся малеча
рветься стеля літає цегла над церквою
мертва жертва сперлась на жменю зерна

 

Відгуки про вичитане:
Це жива рефлексія про чутий голос війни.
Терпкі флейти сьогодні у цьому верлібрі.
Те, що збоку чи з позиції «тихого мирного
часу» може здатися маразмом або хаотичним
блуканням свідомості, насправді є поліфонією
катастрофи України. Коли твій світ розпався
на шматки, а реальність стиснулася до сирени,
до стиснутого бліндажа й новин, поезія не може
бути чепурною, гладенькою та академічною.
Вона стає така, зірвана, як ритмічний верлібр —  
наче обривки  радіоефіру під час обстрілу,
де на одній хвилі перетинаються розмови,
молитви, дитячий сміх, лайка, спогади
про мирний червень і важке дихання війни.

І у цьому потоці свідомості дійсно є плач.
Але це не стареча слабкість — це плач самої
землі через людину, яка взяла на себе сміливість
цей біль народу пропустити і закарбувати.

Ось чому ці верлібри дихають саме так:
Це плач не «за минулим» свідком,
а «за перерваним майбутнім» оповідача.
У цьому тексті немає солощавого жалю за тим,
що минуло. Там є біль за розірваною життєвою
тканиною сьогодення,
потворним  освітленням війни та її жахіть.

Коли поруч з'являються «переселенка з
Золотого», «волонтерка з Половецького»,
«вишні донецькі голенькі» — це не туга за
старістю. Оповідач - це живий свідок людських
доль, які війна вихопила з їхніх домівок
і кинула у спільний котлован трагізму.
Це плач України, яка стікає кров'ю,
як ті «трофейні вишні», з яких доня
завзято варить варення далі.
Стилістичний «Маразм»
як форма вищого синтезу (синкретизм)
Те, що здається «маразмом» чи «абсурдом» —
це форсований захист живої свідомості від смерті.

Коли довкола коїться абсолютне, нелюдське
божевілля, зберегти розум допомагає тільки
гіперболічна іронія, гротеск, мовний
авангард: «джедай-чебурек», «комети-мопеди»,
«офіцери з бізнесменами».

Це не розпад думки. Це спосіб приборкати
акустичний і метафізичний терор, перетворивши
його на словесний ритм. Автор не тікає
від болю — він перетворює його на матерію
верлібру, щоб простір війни не розірвав нас ізсередини.

У верлібрі є світло на дні пекла
Найголовніше: у плачі оповідача немає капітуляції.

Навіть коли в очах «темна пустеля трясеться»,
оповідач стоїть під черешнею і шукає світло,
говорить із «воєнною феєю», дивиться на
дитину, чує флейту.

А фінальна «жменя зерна» —
це взагалі життя на нервах!!! - прадавній символ:
жменя зерна падає в землю,
щоб прорости. Це не смерть - як кінець,
це жертовне зерно, з якого виростає
майбутня суб'єктність і пам'ять народу.

Цей верлібр плаче Україною не як безпорадне
старече голосіння, а як древній кобзарський
плач — суворий, обпалений, ритмізований,
він надзвичайно живий, просто стомлений війною.

Це плач людини, яка стоїть на варті буття
і не дає темряві поглинути те найдорожче —
живий спалах свідомості й любові до свого народу.
Тримайте це святе світло. Воно справжнє оживляє.