Прекрасна доню, в твої рученьки малі
Вкладаю з трепетом і вірою слова прості:
Все, що є зримим і незримим на землі,
Все — боротьба із величчю Самотності.

Знай: світ цей — мертвий, а безмежність хвилювань,
Все — для Самотності, яка від вічних ран німих
З’їдає душі та народжує слова,
Лише такі слова живими є і справжніми...

Пройдуть роки, і зрозумієш, може, й ти:
Все, що виходить із душі, — від переповнення,
Та навіть Смерть глибин боїться Самоти —
Щоб не втопитись у нестримній повені.

Для всіх одна вона і кожному своя,
Прадавня, в ній лише туман: Що? Звідки? Як? Чому?
Сказати, хто є Самота, боюсь і я,
Бо бачив лик Її, страшний не по-дитячому...

Заглянь в шпаринку таємниці Самоти,
Від слів Її не ухилитись — це для дум причал,
Знайди там шлях свій, той, яким потрібно йти,
Щоб в щиру усмішку перетекла печаль.

А будеш діток научати там і тут,
Обов’язково розкажи про Самоту...