Олеся СандигаРозколоте ЯРОЗКОЛОТЕ Я
У мене є ще одне я,
Яке відкололося,
Ну, скажімо,
Років з десять назад,
Коли я варила на кухні
Капустяний суп
І необережно поглянула
В темне вікно.
Відтоді є ще одна я,
Зовсім на мене не схожа:
Вона живе у брудному підвалі,
І дресирує пра-щурів.
Її мови давно ніхто не розуміє,
Навіть щурі,
Її думки – загадка для неї самої.
Вона вміє бренькати на гітарі
І вірить у якусь маячню.
Вона харчується тим,
Що відібрала в бездомних псів,
І почувається вночі,
Як удома.
У неї немає батьків
І ніколи не буде дітей.
Мальована пером безлиста гілка
В барвистій акварелі.
Не залишить жодного сліду,
У нічиїй пам’яті
Коли піде.
У неї принципів –
Ні на гріш.
І майбутнього –
Ні на день.
Їй байдуже до всіх.
У неї власний світ
І їй не сумно,
Що світ цей ні з ким розділити.
Я часом бачу її,
Як стемніє.
Як знову варю суп
На захаращеній кухні.
Вона сидить на карнизі,
Погойдуючи ногами,
Сміється сама до себе
І кидає крихти
Голубам,
Щоб завтра котрогось із них
Засмажити.
Вона не любить тих,
Хто варить суп.
Вона зневажає мене.
Подумаєш!
Зате у мене...
Гм, що ж у мене?
Суп, що ж іще...
|
2006 © Олеся Сандига |
