укр       рус
Авторов: 412, произведений: 41413, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Распечатать материал
Опубликовано: 2008.07.11


Василь Кузан

В мені одразу існує як мінімум кілька „внутрішніх особистостей”


В мені одразу існує як мінімум кілька
„внутрішніх особистостей”

каже Ростислав Мельників – поет, літературознавець, доцент Харківського національного університету ім. Григорія Сковороди, нащадок кубанських козацьких станичних отаманів, людина, яку колеги по перу називають “поетичним націоналістом”. Але цікавий він не тільки тим, що букву “о” у власному прізвищі поміняв на “і”. До його критичної думки по оцінці літературного процесу прислухаються по всій Україні, його неординарні статті друкуються у різних всеукраїнських виданнях та за кордоном, його поезію можна віднести до поезії національних “важковаговиків”. Розмова з ним вийшла короткою, але цікавою.

-   Ростиславе, ти відчуваєш себе більше поетом чи науковцем?
Важко сказати одразу й однозначно, швидше за все — професійним літератором. Це значно ширше поняття і, зрештою, максимально охоплює всі напрямки моєї діяльності (критика, редактора й викладача в тому числі).
-   Ваш журнал, який ви видавали донедавна, мало відомий широкому колу читачів. Розкажи про нього детальніше.
Власне, журнал „Книжковий клуб +” і не був розрахований на широке коло читачів — це галузеве видання для видавців, книгорозповсюджувачів, письменників і всіх небайдужих до книги. Часопис тричі поспіль у 2002, 2003 і 2004 визнавався Форумом видавців у Львові найкращим виданням на книжкову тематику, поки його в червні 2005 року не „привласнила” Міжрегіональна академія управління персоналом. А відтак головний редактор Юлія Поцілуйко й заступник головного редактора Ростислав Мельників змушені були залишити свої посади. Найприкріше в цій ситуації те, що все нароблене нами зійшло на пси й про „Книжковий клуб +” уже навіть не випадає говорити в пристойному товаристві.
-   На нашій пам'яті хтось назвав те, що відбувалося в нашій літературі десять років тому літературною процесією. Чи стала процесія процесом?
Здається, це був Іван Андрусяк. Принаймні, це слово містилося в назві його книги літературно-критичних статей. А таке метафоричне означення літпроцесу зумовлене гіркотою усвідомлення, що українська література (і культура ширше) в кращих її проявах — не те що непотрібна тогочасній (та, за великим рахунком, і теперішній) владі, яка формує державну політику, а навіть заважає і шкодить. Куди ж бо краще підтримувати усталене малоросійське „шароварництво” й кіч в особі „юного орла” та бути переконаним, що все найкраще твориться в Москві. І головним чинником руху (процесу) наразі й досі залишається ентузіазм митців і — приємна тенденція — невеликої групи видавців.
-   Як тобі вдається тримати постійно руку на “пульсі літературного життя”?
Це мій фах. А до того ж, з розвитком Інтернету в Україні сьогодні це не так уже й складно.
-   Читання книг входить в твої функціональні обов'язки. Скільки книг ти читаєш за рік, скільки прочитав минулого року?
Ніколи не займався подібними підрахунками, тому не можу відповісти на це запитання. Але, на жаль,  для багатьох книжок просто не маю часу, хоча і є бажання їх прочитати.
-   Чи була серед них така, що принесла справжнє задоволення?
Питання, звісно, провокативне. З прочитаного за останній сезон — Ігор Костецький. Його вибрані твори з дуже гарною подачею Марка Роберта Стеха вийшли восени у видавництві „Критика”. Для мене цей письменник так само близький за своїм світовідчуттям, як, скажімо, і Майк Йогансен.
-   Ти плідно займаєшся наукою - працюєш в університеті Сковороди. Над чим трудишся сьогодні?
Триває звичайний навчальний процес — лекції, семінари, дипломники, аспіранти, а крім того — мої студії над перебігом літпроцесу 1920-х рр.. А також — ціла низка побічних речей, які теж забирають і час, і енергію. Загалом маю мрію завершити як найшвидше один із важливих для мене проектів, який висить наді мною ось уже років із п’ять. Не називаю який  саме — боюсь уже наврочити.
-   Наскільки як науковець ти реалізуєш себе при роботі над черговим віршем, художнім твором?
Інколи маю підозру, що в мені одразу існує як мінімум кілька „внутрішніх особистостей” і кожна має свій напрям самореалізації — ледве встигаєш перемикатися /майже як теле- чи радіоканали/, відтак усе залежить лишень від того, на якій хвилі перебуваєш у ту чи іншу хвилину і наскільки вона суголосна в цей час зовнішнім обставинам. Ні, це не клінічний діагноз, як може хто подумати, а специфіка моєї праці. Часто рятують псевдоніми. Скільки довелося їх „народити” після закінчення університету, що нині  вони тягнуть на цілком помітне й приємне товариство. Коли раптом якогось дослідника зацікавить постать Ростислава Мельникова, то матиме чимало клопоту з його ідентифікацією на шпальтах різноманітної періодики.
-   Що, чи хто, допомогло тобі виробити свій творчий почерк? Кого вважаєш своїм Учителем?
Мені тут важко відповісти й щось сказати щось однозначне. Як історик літератури, можу припусти, що на моє формування особливо вплинули креативні практики 1920-х років, зокрема Йогансена й Семенка. Принаймні, університетська юність проходила під знаком їхньої творчості. До речі, я — автор першої монографії, присвяченої поетичній творчості Майка Йогансена. З іншого боку, я мав прекрасних університетських викладачів — Кіма Хомича Балабуху, Ларису Семенівну Загребельну, Ігоря Олександровича Оржицького, Станіслава Борисовича Стасевського, Леоніда Ушкалова. Та й у школі пощастило на гарних учителів, приміром, і досі спілкуюся зі своїм класним керівником Валентиною Іванівною Котенко.
-   Які проблемні теми і явища в літературному процесі вже проаналізовано тобою і які ще чекають на дослідження?
Річ у тому, що історія української літератури складається переважно з білих плям, тож роботи вистачить ще не одному поколінню науковців. Між іншим, спостеріг і цікаву тенденцію — ця ділянка літературознавства все частіше привертає увагу чужинців своєю цілиною, адже випадає нагода відчути себе піонером. Принаймні, такого відчуття годі чекати, досліджуючи російську чи англомовну літературу.
-   Чи легко тобі, як науковцю, віднайти потрібну книгу, якщо вона видавалася не в Харкові і не в Києві?
Та навіть і як звичайному читачеві таки нелегко. Однак сподіваюся, що ситуація невдовзі має змінитися.
-   Наскільки ти знайомий із сучасною літературою Закарпаття?
Дуже побіжно. У моїй свідомості фіксуються лише три імені — Василь Кузан, Петро Мідянка та Павло Чучка (молодший). Але, напевне, вони і є найяскравішими.
-   Які в тебе спогади про поїздки по Закарпаттю? Що вони дали для тебе як для творчої особистості?
Маю купу найприємніших вражень, хоч і минуло вже ціле десятиліття. Був би не проти їх оновити.
-   Нещодавно Андрій Кокотюха видав книгу про письменників дев’яностих, про події та акції, учасниками яких були і ми з тобою. Наскільки, на твою думку, в книзі відображено те, що було насправді?
Людська пам’ять — химерна річ, та й, зрештою, кожен запам’ятовує згідно зі своєю ієрархією цінностей. Для Кокотюхи — це насамперед алкоголь та процес його споживання. Я ж маю цілком відмінний підхід.
-   А наскільки сучасна література взагалі віддзеркалює, відображає дійсність і чи повинна вона в принципі це робити?
Від реалій у літературі не втечеш, оскільки навіть „втеча” є безпосереднім наслідком дійсності.
-   Чи відчувається взагалі і, якщо так – то наскільки, вплив держави на формування „споживчого кошика” в області книговидання?
Ніяк, лише от віднедавна зайшла мова про державну політику в цій галузі.
-   Наскільки те, що видається у нас відповідає національним інтересам України?
Та все, що видається в Україні, — тією чи іншою мірою відповідає національним інтересам. Інша річ, що український книжковий ринок давно знаходиться в руках росіян. Вони нині навіть книги українською мовою почали друкувати — лише б не втрачати те, що приносить мільярдні прибутки. Тож питання основне полягає в тому — чи вистачить політичної волі, щоби національний виробник почувався на національному ринку господарем. А такої волі не спостерігається впродовж усіх років незалежності.  
-   Кого із авторів ти назвав би визначним явищем в українській літературі?
Відповідь на запитання міститься у попередньому абзаці. Поки українська книга не посяде першість у рейтингах продажів на українському ринку, доти подібні питання, як і відповіді на них, не матимуть реальної основи.
-   Яке місто претендує називатися літературною столицею України?
На сьогодні їх три — Київ, Львів та Харків.
-   Харків надихає на творчість українського письменника?
Харків — українське місто з глибоким національним корінням. Візьміть історію української літератури за останні двісті років — найпомітніші явища так чи так пов’язані зі столицею Слобідської України.
-   Твій кум - поет Сергій Жадан співпрацює з рок-музикантами. А ти? Чи є пісні на твої тексти?
По-перше, Жадан — не мій кум і ніколи ним не був. Звідки така інформація? А по-друге, на мої тексти було свого часу створено кілька пісень і навіть виконувалися на фестивалі „Червона Рута” в Дніпропетровську, проте це швидше виняток. Те, що пишу я, непридатне ані для естради, ані для рок-музикантів. Хіба коли віднайдеться якийсь ентузіаст.
-   Ви з Сергієм заявили про себе одночасно на конкурсі  „Смолоскип”. Що значить для тебе особисто співпраця з видавництвом „Смолоскип” та його директором Осипом Зінкевичем? Чи варто молодим авторам подавати рукописи на той чи інший конкурс?
Майже одночасно. Він лауреат 1994, а я — 1995 року. І хоч минуло скільки часу я й досі співпрацюю зі „Смолоскипом”, більше — маю від того неабияку приємність. Роль Осипа Зінкевича надзвичайно важлива для формування покоління дев’ятдесятників і я дуже ціную, що мене доля звела із цим чоловіком. Наше знайомство відбулося за напрочуд символічних обставин — під час святкування сторіччя Миколи Хвильового.
-   Що є більшою рекламою для книги і для автора: пісня на його слова чи публікація в часописі його творів?
Вихід книги, її вільний продаж у більшості книгарень України та промоційний супровід.
-   Музей „Червона фіра” – це що?
Не знаю. А „Червона Фіра” — літературне угруповання, яке існувало в першій половині 1990-х років і одним із учасників та засновників якого був і Ростислав Мельників
-   Ти недолюблюєш букву „О”?
Та ні бо — просто буква „і” звучала більш „активно” і „дієво”, ніж „уповільнена” „о”, тож довелося дещо підкорегувати звучання свого прізвища, надавши йому й більшої українськості.
-   А чому ти поміняв цю букву на іншу в своєму прізвищі?
У паспорті все залишилося без змін. А от, приміром, Жадан своє „ов” таки відкинув зовсім. Я ж у цьому потреби не відчував — мій рід має давнє й глибоке коріння. Рід Мельникових — один із найшанованіших козацьких родів станиці Усть-Лабинської Кубанського лінійного полку. Його представники були станичними отаманами й мали вищі офіцерські чини (звісно, йдеться про давноминулі часи імперії Романових). Ще мій дід пройшов козацький вишкіл, проте після Громадянської війни мусив тікати з Кубані. До речі, його син, а мій батько, народився в Азербайджані у шлюбі з туркенею.
- Чому письменник повинен бути націоналістом?
Та зовсім ні — просто письменник повинен мати певну громадянську позицію, певні принципи й переконання, але передовсім — мати талант. Інакше — ані позиція, ані принципи нічого не варті, особливо коли йдеться про формування суспільної думки. Що ж до мене особисто, то я цілком аполітична особа. Тож і говорити про мій „націоналізм” не випадає, хіба мавши на увазі, що я думаю, мислю й пишу українською — але ж це так природно, як дихати.
-   А тепер традиційно: про власні плани і побажання для читачів.
Планів, користуючись лексикою Маяковського, — „громадьйо”, а ще більше задумів. Тож хотілося б собі побажати сприятливого клімату для їх реалізації. І те саме можна побажати й читачам.


                                                  Запитував Василь Кузан



Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.


Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2021 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании