укр       рус
Авторов: 412, произведений: 41412, mp3: 334  
Архивные разделы: АВТОРЫ (Персоналии) |  Даты |  Украиноязычный текстовый архив |  Русскоязычный текстовый архив |  Золотой поэтический фонд |  Аудиоархив АП (укр+рус) |  Золотой аудиофонд АП |  Дискография АП |  Книги поэтов |  Клубы АП Украины |  Литобъединения Украины |  Лит. газета ресурса
поиск
вход для авторов       логин:
пароль:  
О ресурсе poezia.org |  Новости редколлегии ресурса |  Общий архив новостей |  Новым авторам |  Редколлегия, контакты |  Нужно |  Благодарности за помощь и сотрудничество
Познавательные и разнообразные полезные разделы: Аналитика жанра |  Интересные ссылки |  Конкурсы, литпремии |  Фестивали АП и поэзии |  Литературная периодика |  Книга гостей ресурса |  Наиболее интересные проекты |  Афиша концертов (выступлений) |  Иронические картинки |  Кнопки (баннеры) ресурса

Распечатать материал
Опубликовано: 2011.12.23


Світлана Козаченко

СВІТЛАНА-МАЙЯ ЗАЛІЗНЯК: ШТРИХИ ДО ПОРТРЕТА  


Хочу написати про відому поетку з Полтави Світлану-Майю Залізняк. Застерігаю: це писання не буде компліментарним або критиканським. Суто правдива, суто моя точка зору. Але ці думки сформувалися не лише на основі особистого прочитання творів письменниці. Я знайома з відгуками різних людей про поезію С.-М.Залізняк, опублікованими в багатьох паперових та електронних виданнях (перелік див. у кінці). І цих людей та їхні думки поважаю.
«Прийшла поетеса абсолютно зріла, з випрацюваним власним стилем, зі своїм поетичним інструментарієм – у чомусь почасти екзотичним та принципово-вигостреними душевними зусиллями. Такий шлях до літератури треба лише вітати... Особливо помітна риса усіх книг – унікальний власний голос поетеси, оригінальне поетичне мислення, вишуканий і часто несподіваний тропо-метафоричний ряд. Книги Світлани Залізняк вражають якоюсь невідомою в наших полтавських краях енциклопедичністю знань авторки, вмінням дібрати для ткацтва неспрацьовані чи зовсім не використані лексично-тропні резерви. Вона в цій нелегкій праці піднімається сходинками орнаментально-інтелектуальної поезії...», – писав свого часу, рекомендуючи Світлану до Спілки письменників України, тодішній голова Спілки письменників Полтавщини, поет, літературознавець, М.В.Костенко.
  Тоді ж Наталя Баклай, письменниця з Лубен, додала: «Світлана Залізняк – поетеса особлива. Твори молодої авторки вже оцінено читачами за найвищою оцінкою. Її поезія з яскраво вираженою елітністю, з вишуканою манерою подачі, з драматичним світобаченням, зі своєрідним асоціативним мисленням – для вибагливого читача стала не просто явищем серед традиційного загалу, а відкриттям. Авторка є однією з небагатьох поетес, яка не підлаштовується під чийсь стиль, а має власний голос та власну думку. До неї поезія прийшла саме в ту пору, коли відбувся у її житті перелом, злам чи інакше – осмислення своєї суті. Ось тоді душа попросилася до пера, і своє перо Світлана вмокнула прямо в серце...».
Так відгукувалися відомі автори про тоді ще молоду поетку Залізняк, яка встигла видати лише чотири книги. Яка ж вона тепер – у віці творчої зрілості?

Світлана-Майя Залізняк підготувала до видання нову книгу – «Птахокардія». Це восьма збірка полтавської поетки, яку вона сама вважає книгою вибраного. Проте, на мою думку, мало є «вибраного» у письменників, яке формувалось би таким чином, як то робить Залізняк. Річ у тім, що авторка не просто обирає найкращі, на її переконання, твори, але здійснює, як на мене, титанічний творчий подвиг: глибоко та прискіпливо редагує майже кожен вірш, прагнучи досягти кристально чистої прозорості звучання та нереальної змістово-образної місткості кожного рядка. Від літа 2010 до літа 2011 книга була перечитана та частково змінена письменницею не менше п’яти разів. Правки вносилися не в кожен вірш, а лише там, де авторка бачила, що в силі змінити на краще. Це було таке собі вибіркове шліфування, поглиблення думки-образу. Ось і перший штрих у портреті поетки: надлюдська працьовитість і вимогливість до себе. Вона трудиться днями, вишукуючи найточніше слово, по-шахтарськи видобуваючи його із глибоких надр української лексики, пересіваючи сотні тонн породи, – аж поки не з’явиться на світ і не зблисне філігранно в рядку справжня дорогоцінність:
Думок моїх незрілий виноград...
Ніч вимальовую три грона.
Черлене листя звільна випліта
Ошатну кучеряву крону...
Вже пагони основу обплели.
Вагу думок чи витрима вона?
Колись ці ягоди зірву... Не ви!
Сама скуштую пінного вина –
І захмелію! На часину лише.
Напій, що видався „чудовим”,
Терпкий,
рідкий,
брунатний,
кислий.
Рік сходить піна – з чаші мови...

У вірші «Чаша мови» авторка використовує порівняння-аналогію праці художника (чи виноградаря?) із працею поета. На її тверде переконання, поезія потребує «вистоювання» – як молоде вино. Вірш повинен витримати випробування часом і прискіпливим смаком автора перед тим, як бути представленим загалу.

  Світлана-Майя Залізняк – псевдонім. Друге ім’я Майя додане поеткою 2010 року. Прізвище Залізняк – дідівське через материн рід Залізняків з Миргородщини. Дід Іван і двоюрідний дядько Дмитро Залізняк (відомий на Полтавщині поет) писали вірші, як і мама Світлани. Наступність поколінь у творчості.

Світлана-Майя ділить свої вірші на групи за жанровою ознакою та темами: філософська, інтимна лірика; вірші про слово й письменницьку творчість, містика, гумор, вірші для дітей. У новій книзі цей поділ виражається у розділах, що мають красиві та символічні назви: «Алгоритм дощу» (глибоке проникнення у якнайширші космічні переплетіння всього сущого), «Молочай» (краса й гіркота найсильнішого людського почуття), «Голос» (поезія про слово і його майстрів), «Затока безсоння» (містичні видіння, погляд на реальність крізь габу сну-безсоння), «Кропив’яний мішок» («колючий» гумор), «Колискова синові» (сила материнської любові). Відповідно до прийнятої загáлом жанрової класифікації ліричних творів, серед філософських віршів поетки подибуємо також громадянську лірику, проте зовсім ніде не зустрічаємо пейзажної. Характерна ознака поетичного стилю: філософські узагальнення майже у кожному творі – або вони виражені словом, або поетка змушує читача зробити їх самостійно. Пейзаж авторка використовує як засіб досягнення більшої за просте змалювання природи мети. І це ще один штрих.

Залізняк – майстер поетичного етюду (такої собі історії з життя, майже одномоментного майже документального кадру з чиєїсь біографії).
Малюк
Оцей малюк, можливо, вас уб’є –
Як виросте... Буденне лицедійство:
В його руці – червоний пістолет.
Стою в автобусі. Хлоп’я займає місце.
Татусь його на руки не узяв.
Підскакує автобус на вибоях…
Наводить дуло жваве хлопеня
На люд... Сопе.
І світ назвав це – грою?

Мовчить татусь. А хлопеня – щосил:
„Ти вмер! Лягай!
У тебе куля в вусі...”.
„Ну й козарлюга, ну й боєць ваш син!” –
Підхвалює дитя суха бабуся.

Для чого виникає такий етюд? Для того-таки філософського узагальнення (яке звучить або ні. У цьому вірші – на самому початку), морального висновку, часом навіть повчання. Питання: що первинне? Історія чи мораль? Себто, мораль виникла на основі історії чи історія «причеплена» до відомої вже моралі? Як каже поетка, є так: бачу випадок – роблю висновки – пишу вірш. Життєва основа творчості.
Щоправда, жоден вірш Світлани-Майї, за її словами, не написаний одразу після виникнення поштовху, після якоїсь події, що спонукала до роздумів-натхнення-творчості. Поетка виношує твір протягом кількох днів. «Я чую чи бачу… чи прочитала про щось цікаве, незвичайне. Я відразу про це не пишу. Я живу. Кілька днів ходжу вагітною цим віршем. Воно – це враження – у мені само живе, само себе живить… І я не сплю… я засинаю… Живу між живих… А прокидаюся від того, що рядок прилетів – як журавель-вожак у ключі. Я той рядок записую, і далі РОЗМОТУЄТЬСЯ сувій вірша. Я ніколи не знаю, що далі. Я не конструюю вірш, я не добираю слів, вони самі прилітають… Через день чи два дивлюся і, помітивши у тексті щось не таке, правлю. Я прагну досконалості, до неї йду. Ніколи я не напишу вірш відразу. Враження-посил – живе у мені, як зернина проростає....», – так сама авторка описує процес витворення вірша.
Це ж народження поетичного твору бачимо на власні очі у вірші «У сповитку листа». Авторка, в душі якої народився поетичний задум, змінюється під його дією, як вагітна жінка під впливом майбутнього немовляти: «Я третю днину відчуваю вірш./ Із дощової п’ятниці – вагітна…/ Загострюється зір... Згубився ніж…/ Порум’яніли помисли й ланіти…/ Рахманний муж цих змін не поміча./ Взуваю золотої барви мешти./ Згоряє день… Гойднулось дитинча…/ Ще вірш – в мені, ще містом вештаюсь…». Вірш-маля народжується серцем: «Тече із серця (це ж – пологи!) крів,/ Обарвлюючи хмари і бескеди…». Найчастіше «пологи» припадають на нічну пору – час тиші й натхнення: «За сповитуху – Північ. Ось – маля./ Чим заплачу за поміч, тиші линву?/ Дитя моє вона благословля,/ Батує гостролезо пуповину…». Нова поезія, як немовля, сповита аркушем паперу: «Кричить мій вірш у сповитку листа./ Є лиш сльоза. Йому б... хоч краплю моні».
Дуже точна ця широка аналогія: вагітність і пологи та процес народження поезії. Такі аналогії – характерна ознака стилю письменниці.
І як Світлана повільно пише-народжує вірш, так і читати його хочеться і треба – повільно, неодноразово: «Поспіхом читати вірші Світлани не будеш, бо ще і ще повертаєшся до прочитаного, щоб затримати хоч на хвильку отой промінчик щастя, оте відчуття свята, подаровані зустріччю із справжньою поезією, що зігріває тебе і в хвилини радісні, і в часи невеселі, розбрунькуючи в душі чарівну квітку любові до всього сущого на землі», – пише літредактор Державного інституту розвитку сім’ї та молоді Віра Берегова.

Черговий штрих – висока моральність ліричної героїні, яку саме у випадку С.-М.Залізняк слід ототожнювати з авторкою. Дмитро Шупта, поет з Одеси, полтавець за походженням, зазначає: «Своїми началами поетеса обрала такі пріоритети: красу, моральне здоров’я, рідну ментальність». Вона торкається величезної різноманітності морально-етичних проблем людини, зокрема людини-українця: зв’язок із матір’ю та малою батьківщиною (у авторки він дуже тісний), війна з точки зору моралі, екологія, занепад українського села, українська мова, жіноча гідність, наркоманія, фашизм, сурогатне материнство… Врешті-решт, зло і добро, злодійство, обман, бідні – багаті. В кожному вірші лірична героїня стоїть на боці добра, правди, справедливості, гуманізму, краси. Вона чітко розрізняє світлий і темний бік життя, не йде ні на які компроміси в питаннях моралі. Навіть у таких випадках, де інші люди, можливо, замислилися й завагалися б. Безкомпромісність. Ніяких напівтіней, коли йдеться про мораль.

Безумовна патріотка. Націоналістка у найкращому із сенсів цього слова. Борець за чистоту української мови, за її вільне й широке вживання. „Селючкою” назвали у столиці/ За українську мову – за свою!» – із гіркотою та гнівом вигукує поетка. І стверджує-констатує свою незламну віру в майбутнє нації: «Мій прадід – українець, не хохол./ Мій син плекає спадок – Міці стержень./ Ми виживем – поміж хортів і шершнів!/ Не знищить рід тьма-тьменна підошов».
Але при цьому не може не бачити, не називати болючих для кожного справжнього українця вад національного характеру. «Не знаю я, що радити народу,/ Котрому любі виразки й синці», – звучить на найвищих регістрах поезії, досягаючи тієї напруги громадянської думки, яку в українській віршотворчості останніх десятиліть подибуємо хіба у Ліни Костенко чи Бориса Олійника.
Залізняк дотримується давнього постулату національного виховання: родина в першу чергу повинна формувати в дитині етнічну самосвідомість. «Я з пелюшок синочка поучаю:/ Співати мусиш тут – між рідних слив!».
Усвідомлює вкрай тяжке становище нібито незалежної сучасної України: «Батия орди сплюндрували Русь./ Хтось Україну нищить макоцвітно...».
Вболіває за збереження генофонду нації, яка щоденно втрачає своїх дітей у закордонних поневіряннях: «Скеміє за вас моє серце./ Алюром – і жаль, і півсором.../ Отут – і пупи, і відерця,/ Закопані під осокором» («Заробітчанам»). Особливий жаль поетки – доля жінок у сучасному іноземному рабстві: «Колись наперсниці – тепер заробітчанки,/ Вкраїнки відпливають у ясир…».
І як підсумок усіх непростих роздумів про долю України та її народу в цьому світі – єдино можливе рішення для себе особисто, яке, втім, здатне спонукати співгромадян до розмислів та наслідування: «Свого життя на чужині не мислю».

Банальне кліше – «активна життєва позиція». Особливо тепер, коли людей із таким ставленням до навколишнього світу й усього, що в ньому відбувається, навдивовижу та на жаль дуже мало. Але справжній поет не може, фізично не здатен заплющувати очі, щоб не бачити зла. «А я – не з тих, чия хатина – скраю», – проголошує своє громадянське кредо С.-М.Залізняк. І дивиться, й бачить, і не мовчить.
Як письменниця, як жінка, як мати – заперечує війну, будь-яку: загарбницьку, «миротворчу» (зла іронія нашого часу), «священну»… «Я – проти війн: загарбницьких, „священних”». Вона проти, бо, як і інші матері, народила сина для життя, а не для загибелі, не для проливання крові за інтереси нехай навіть і Вічності: «Плекайте неустанно юну порость,/ Щоб Злом не забуяли парк і ліс./ Невже кровиця – лиш густа коломазь/ Для тарантасу Вічності коліс?».
Важливою, болючою для поетки є тема «багатство – бідність», яка у нинішньому світі дорівнює темі «влада – народ». А в нашій країні сьогодні влада – це ворог народу, вважає Залізняк: «В день свята моляться у храмі віддалік –/ Ховають вирла від свого народу,/ Голодомор назвавши „недородом”,/ Богобоязні ситі владарі...»; «За Тузлу не помиряться тузи…/ Хто у багаття брану кине солі?/ Нова війна – не ярмарок у полі!/ Ні, не тузам над „шістками” тужить...».
Та й закордонні владарі не марнують часу на добро й турботу про людей – їх цікавлять тільки гроші, нехай і омиті чужою кров’ю: «Керманичам жаліти б цю планету,/ Не розсипати бісеру проклять./ На скільки крові тягне барель нафти?/ Вмикаю телевізор. „Знов – теракт...”…».
Звертаючись услід за письменницею до Книги книг, констатуємо давно загальновідоме, але через це не менш суспільно гостре: «Верблюд крізь вушко голки проповзе,/ Та крези не відмовляться від саун...».

У «Алгоритмі дощу» вчуваються кроки Поета. А краплини зі зливи натхнення вимальовують для уважного читача ясно видимі риси портрета: любов до природи і природного життя («Якби мене, дивачку, запитав/ Чаклун-мольфар: „Де хочеш вік дожити?” –/ Я б заспівала: „Ста-а-рче, поміж трав!/ Люблю поля пшениці, гречки, жита…”»; «Я – милосердна... Я квіток не рву,/ В садочку обіймаю вишню, сливу» (до речі, «в миру» Світлана ніколи не приймає квіткових букетів: вони – мертві)), приреченість поета на самотність, його силу і вразливість («Я – окремо від світу, бо лиш в цьому вбачаю спасіння/ Від облудливих суддів і криводушних присяг»; «„Митцеві за підпору – одинокість”»; «Я – сильна, та блукає у єстві/ Руде кошатко»), безмежну волелюбність і прагнення за будь-яких умов залишатися собою («Ні, я залюблена в орла, у Сонця диск!»; «Жаждивий світ ловив Сковороду.../ Розкутий духом вироста в поета!»; «Собою бути – з приску воскресать./ Собою бути – модус кровотечний./ Тримаєшся. Міцнієш... Дух – мов цвях!/ А тінь обценьків, наче гриф, – на плечі...»).

Поетка Залізняк – апологет Любові у всеохопності цього почуття. Любові до світу, до людей, до життя. Саме їй і тільки їй може служити вільне мистецтво: «Не музі послуговую – Любові». Але, як відомо, де любов, там і неприйняття – тих, хто проти любові, хто вбиває її. Тому поетові не дозволено бути байдужим до покидьків земних: «Ненавиджу – христопродавців, циніків»; «Не вмію зрадникам і втікачам прощати»; «Не кличте, плазуни, в кінець когорти./ У мене вроджений дефект хребта:/ Я маю семикутну кістку – гордість»; «Ненавиджу персон (це – гріх?) хамелеонних». Страшні людські гріхи – зрада, боягузтво, ницість, цинізм, лицемірство – непрощенні, за переконанням Світлани-Майї Залізняк.
Але непримиренне ставлення не лише до гріховних вчинків, а й до тих, хто їх коїть, – небезпечне. В усі віки поети страждали за правду. Тільки мистецтво невмируще, як і прагнення людини до волі та справедливості. А гострі ножі лише стимулюють поета робити все нові кроки босою душею: «Отак і я, немов міцна трава:/ Стинаючи, пробуджують коріння».
Найстрашніше, вважає поетка, – це вселенське Зло, втілене, як відомо, в Чужому (сатані, дідькові, лихому). Чужий – це сукупність того найгіршого, що може бути в людині. І з ним – у собі – треба боротися ненастанно, відважно, не втрачаючи Віри, протягом усього свого життя. Найменша зупинка в цій боротьбі загрожує загибеллю людської безсмертної душі, тому зло слід знищувати в зародку: «Поки Чужий малий, як павуча,/ Є сутозлота зброя – щира Віра».
Ця боротьба – найважливіше у житті. Вона втілює найвищу ідею християнської моралі. І саме християнство і його заклик до Любові та боротьби проти Зла є основою глибинної моральності як ліричної героїні С.-М.Залізняк, так і самої письменниці. У цьому вона безкомпромісна.

Інтимна лірика, – мабуть, не найбільша за обсягом, але найяскравіша, найвиразніша частина поезії С.-М.Залізняк. За змістом вірші цього жанру у «Птахокардії» можна поділити на дві виразно окреслені групи: 1) реалістичні (життєві) та 2) фантазійні аж до містичних. Перші – це часто улюблені поеткою етюди із життя, власні інтимні переживання (у цих віршах авторка нерідко піднімає моральні проблеми любові, торкається моментів неетичної поведінки людей у коханні (наприклад, виступає непримиренним ворогом перелюбу й т.ін.)). Друга група поезій – політ фантазії, казка, алегорія ледь не байкового характеру. Проте, незважаючи на таке розмежування змісту, глибинний сенс усіх віршів залишається спільним: спроба аналізу психології кохання; намагання осягнути істинну сутність стосунків жінки й чоловіка; пошук шляхів до ідеального почуття, ідеальних взаємин – до щастя.

Краса і біль найвищого людського почуття втілюються поеткою в образах природних, міфічних або легендарних істот. Кохають-страждають у неї Ранок і М’ята, Псел і Купина, Травневий Дощ, Мак, Лебідка, Русалка, Фіалка, Вишня, Річка, Ластівка, Свіча, Жар-птаха, Єва, Черемшина, Красоля… Основний образ жанру – Вітер, який любить (або ні) Тополю та інші «жіночі» персонажі. У цьому Вітрі проглядають риси далеко не ідеального чоловіка з тих, у яких попри все закохуються майже всі жінки: чоловіча чарівність, неймовірна привабливість, «мужність» (у сенсі «мачовість»), легковажність, непостійність, волелюбність, часто самозакоханість і навіть жорстокість, ревнивість… Перелік продовжить будь-яка жінка. Вітер – вічний коханий ліричної героїні, який то робить її щасливою, то завдає нестерпних мук. Часом він – Легіт, а то – Вітрисько-перелюбник. Цей образ – символ пошуку ідеалу в коханні й водночас знак майже абсолютної нездійсненності цієї позачасової жіночої мрії. Кохання у віршах Світлани-Майї частіше нещасливе, героїня переживає розчарування, та все-таки не припиняє прагнути щастя. Вітер – не реальна особа, це вигаданий персонаж, збірний образ, привабливий і в чомусь відразливий водночас.

  Як же кохає сама героїня? Її любов – це передусім вірність аж до самозречення. Навіть зрада коханого не руйнує почуття – вона готова померти за нього і для нього. «О, не для мене рай-хороми зводив.../ Чому померти ладна я отут/ В оманливих долонях?! – самоподив./ Оцю готовність люд нарік – Любов./ Це почуття складне, мов орігамі…» – так виникає і визначення кохання: це готовність померти за коханого, пробачити все: «Цілуй, мій Вітре! Зречення – прощу».
  Саме це почуття для героїні є найвищим з усього, що може мати людина; найважливішим у житті. «Навіщо глузд, коли згаса любов?»; «Я – жевриво. Я – пломінь. Я – жоржина»; «Я – біла глина у твоїх руках», – жінка згоряє у коханні, не бачить нічого важливішого за своє почуття, піддається творчому пориву чоловіка, який (як завше!) виліплює з неї ідеальний образ, але тільки до того моменту, коли відбулося випалення в п’ятьох печах: «Тепер мене не візьмеш голіруч – У шосту піч навік переступила».
Втрата кохання для героїні рівноцінна смерті: «Шерхочуть хвилі: „Чайкою… Одвік/ Зі скелі відчаю... найлегше...”. Крок – і сяйво!/ Без тебе на хисткій земній корі/ Пекельно тяжко, попри міць незламну». Образ смерті, мабуть, подибується у інтимних віршах чи не всіх поетів. Смерть і кохання близькі, а іноді, як у С.-М.Залізняк – тотожні. Так гине-кохає її Свіча: «Я розгоряюсь, Вітре... Я ж Свіча!/ Крізь білу штору з підвіконня лину.../ Пора танок шалений розпочать!/ Веди ж! Як... пре... чу... дес... но... ги... ну...».
  Незважаючи на всепрощенність любові до Вітра, героїня поетки і максималістка: або все, або нічого. Якщо ідеальні стосунки неможливі, якщо немає повної самовідданості, повного розуміння – таке кохання героїні не потрібне. «Час пропонує сурогат Кохання,/ Та я – примхлива, тож слив’янку п’ю,/ Узвари цмулю. Скажете – печально?/ Тепер у розмислах і в хаті – лад».
Образ ліричної героїні інтимних поезій С.-М.Залізняк двоїстий. Вона то пристрасно кохає або прагне кохання (що, по суті, одне й те ж), то стає далекою від будь-якої пристрасті – жінкою, яка знайшла своє тихе пристановище серед бур людських почуттів і не хоче ніяких змін. Часом ця тиха пристань здається чимось схожим на «око тайфуну» – місце в епіцентрі урагану, де спокій – явище дуже тимчасове. А іноді хочеться повірити в те, що героїня більше ніколи не кинеться у вир емоцій, що мир у душі та погляд на кохання збоку, а то й згори (свысока) – це досягнута через страждання розважлива мудрість: «Бувайте, перезрілі донжуани./ Мені охвітно між котів і немовлят»; «Перестаю писати про любов».
Попри цю двоїстість, героїня Світлани-Майї залишається вірною собі й у коханні. Найвища вимогливість до себе, а потім і до інших, принциповість, моральність, дотримання етики у складній царині інтимних взаємин – її визначальні риси. Вершина кохання для неї – не плотське задоволення, не радість спілкування із коханим. Вершина – це діти. Так, народити – не лише призначення жінки, але й найвищий вираз її любові до чоловіка, навіть якщо він того не вартий: «Ти рвешся в пекло – я... дитинку хочу». Дитина – це щастя, це світло, це надія: «Стрічай! Промінчик в пелюшках Несе тобі лелека...». Усе, що стосується дітей, – святе і священне. Навіть найсильніша любов чоловіка й жінки не повинна стати на заваді щастю дитини. Від кохання слід відректися, якщо дитя втратить батька чи матір, – така мораль С.-М.Залізняк: «Забрати батька у дитини – гріх».
  Характерною для інтимної лірики поетки є тема нерівності в коханні. Не майнової, а духовної. Досить часто обранці її героїні не здатні дорівнятися до неї у волелюбності, у відчайдушності, у висоті духу: «Ти ж утечеш, коли я простягну/ Замшілу скриньку з написом „Пандора”»; «Тебе, рахманного, злякав афект,/ Бажання казки? Не іти за стовпчик?/ Твій кличний дзвоник не зупинить лет,/ Не згасить шал. Бувай! Прости, дозорчий...»; «Ти – посполитий з діда Гната./ Тобі – топтати ряст в селі.../ А я ліплю собі корсара –/ І курям, і... морям на сміх»; «Ти ліс любив. Я – бездоріжжя степу./ Не пара, Вітре із-за Дубно, ми!».
  Та незважаючи на нерівність духу, спільне життя в любові можливе й між такими людьми – за умови взаємоповаги, підтримки, чесності у стосунках: «Та що я – без підпори? Згусток мрій./ Хоча усі бажання – життєствердні,/ Та без супружника бігучі дні/ Брели б, кульгаючи, у пітьму первнів./ А з ним я – на коні! Так вольтижер/ Красується, хоч коник їде косо.../ Живем собі. По-Божому живем:/ Поезія і флегматична Проза».
  Чистота людських взаємин – неодмінний супутник справжнього кохання, вважає поетка Залізняк. Її героїню ніколи не привабить можливість перелюбу, таємного, «нечистого» кохання, яке й коханням не є: «З тобою прогрішатися? О, ні…». Саме тому вона й не згодиться на роль другої, третьої… надцятої: «Нехай – в романі. Та отут, в бутті,/ Замало ролі одаліски, милий!»; «Та я б навчилась бути й сьомою в ряду,/ Так Гордість у вельоні в дощ вальсує!».
  Кохання – велике і величне почуття. У ньому задіяні вселенські, космічні сили. Почуття двох людей (навіть однієї, якщо це жінка, – каже С.-М.Залізняк) здатні перевернути півсвіту: «Пустеля Гобі – я. А ти – Байкал./ Аргунь між нами – плине повносило./ Здійму пісок, ним обів’ю Тянь-Шань,/ Перемайну над велетом Говерли/ І упаду в розпуці в Мічіган». Вірш «Безум» тяжіє до епічності античних поем, українських народних дум, віршів і поем Т.Шевченка (пригадаймо, як реагують на плач-прохання козаків-невольників Босфор, Лиман, Дніпро, Хортиця, Великий Луг у його «Гамалії»).
  У інтимній ліриці поетка вдається до експериментів із формою вірша – таких, як стилізація в жанрі народної пісні: «А я роду не такого, щоб любить невірного./ Вибирала я в супружники юнака надійного». Дуже вдала стилізація. Є перспективи розвитку в цьому напрямку.
  Для віршів про кохання С.-М.Залізняк часто обирає епіграфи з фольклору, творів різних письменників (Шевченко, Сосюра та ін.), Біблії. Епіграфи, образи з античної літератури, Книги книг або алюзії на них – іще одна ознака авторського стилю. Широкий культурософський контекст поезії. Висока ерудиція авторки.

  Серед поезій Залізняк є значний пласт віршів про саму поетичну творчість, про Слово, про призначення мистецтва у людському житті, про долю митця. Тут особливо багато античних, міфічних образів – і це ознака того, що для поетки тема мистецтва і митця дуже важлива, велична, доленосна. У розділі «Голос» вирізняються твори двох основних типів: 1) вірші, у яких авторка розкриває тему відкрито, майже публіцистично, і 2) приховане звучання теми – на рівні найтонших алюзій, асоціацій, відтінків значень.
Вірш
Буває вірш - як глиб печер і гротів,
Бува мілким - немов потік-рукав.
Бува холодним - сніжка у польоті,
Бува палким, як вістря сірника.
Бува, що вірш леліє машкарою,
Яка маскує вбозтво нив, пирій,
Бува - бряжчить, немов у склянці соя,
Чи торохтить, як в шибу - градобій.

Буває вірш, який підняти б стягом!
Буває вірш - мов сяйво маяка.
Буває вірш - напуття сину - дляве,
Глевке, немов окрайок житняка.

Буває вірш гнилим, немов розбовток,
Бува пахким, немов черемхи цвіт.
Буває плинним, як серпнева Говтва.
Бува - летить, як із рушниці шріт.

  Поезію «Вірш» із певної точки зору можна сприймати як програмну для авторки. Знаючи різнополюсні лики поезії, героїня обрала за взірець для своєї творчості «зліпок із лиця Тутанхамона» – щось прекрасне та екзотичне, геть не схоже на вірші інших поетів. Поетичне кредо – бути самою собою, не схожою на інших, не такою, як усі. Самобутність, самостійність і – як наслідок та обов’язкова умова творчості – самотність: «В барханах самоти блукаю – піша...» («Вам хочеться салютів, мадригалів…»).
  «Голос» – приклад «прихованого» розкриття теми поетичної творчості, долі поета.
Голос
Мне голос был. Он звал утешно...
Анна Ахматова
Глечик прозріння,
Дрібка спокуси.
Кіт мій старіє:
Губляться вуса...
Двадцять ялинок.
Тінь парадизки.
Пекло далеко.
Рай ще неблизько.
Друзі запеклі
Згадують зрідка.
Саморозп’яття.
Зайві тут свідки.

Сніг зішкрібають
Чорні лопати.
Я б полетіла –
Товщають ґрати.
Я б проростала,
Я б колосочком!
Серце офарблює
В хрестик сорочку...
Я б пробачала –
Множаться рани...
Я б заніміла.
Голос був: „Рано...”.

  Тут і та сама самотність поета, його нестримне прагнення волі (як у вірші «Птахокардія») і – вирок долі: приреченість на творчість, без якої людина-поет не здатна існувати.
  Тільки Бог, тільки вища сила може створити справжнього митця. І цим самим, створюючи, прирікає його на творчість: «З мільйонів обирає вічний Бог/ Персону кебетливу – й деміурга/ Формує з неї. Бог – а не народ». Призначений Богом (а не людьми!) творець страждає, шукає відповіді на найскладніші питання буття, намагається збагнути сенс свого власного життя і творчості: «У всьому люд шукає кайф і зиск,/ А я євшан словес ціную красно./ Навіщо, Господи, прийшовши у мій сон/ (невже і я, чутка, чогось – предтеча?),/ Не вигоїв ураз душі, долонь,/ А викликав нестримну словотечу?/ О, я відтоді не стуляю вій,/ Пульсує дух поміж буттям і смертю…/ І що – для Неба – мій кривавий вірш:/ Нектар п’янливий? гіркувата жертва?». Поетична творчість – це і справді жертва, яку приносить на олтар любові до людей лірична героїня – жриця поезії: «Палає у жертовнику Вогонь!/ І лавру, й розмарину досить, як на мене./ Квітують луки... А з моїх долонь/ Струмують рими в джерело камени…».

  Доля сучасного мистецтва, митця яскраво зображена у вірші «Приреченість»: «Митець сучасності – античний лицедій,/ Що в шатах, розпромінених, як сонце,/ Потрапив у театр військових дій./ Йому б тулитись до колони мовчки!/ А він коштовний щит несе в туман...». Творець прекрасного – непотрібна деталь сучасного пейзажу воєнних дій. Увесь світ уже століття живе у стані перманентної війни. Де ж тут подітися митцеві? Кому потрібна поезія, коли ллється кров? Доля поета зрозуміла: «Крізь серце – штик, шаблюка, злива, стилос». Але він несе свій коштовний щит –Любов і Красу – крізь туман – морок смерті та невігластва, хоч і знає про неминучий кінець. Для чого, для кого? Для тих, хто вціліє у всесвітній бійні: «Сяйливий щит лежатиме у цвілі./ Колись – у пошуках монет, картин, ікон –/ Між мотлохом його узрять вцілілі». Отже, шукати визнання, слави за життя – марна справа. І зовсім не для цього існує мистецтво. Воно – для майбутнього.

  Образ мисткині виразно постає з рядків різних віршів. Вона самотня, приречена на творчість, страждає через нерозуміння й неприйняття оточення: «Бояну не потрібні вороги./ Поет любити неустанно мусить./ Він прагне стріти винозорих друзів,/ Та стомиться змітати сліпнів з крил...»; «Бреду – крізь павутиння сект і клік –/ Байдужа до регалій і шаблонів», – і своє неприйняття такого оточення. «Правдива я. Цей ґандж такий страшний,/ Що із собою лиш дружити мушу», – каже поетка. Вона медитує, творячи поезію: «Віршем стікає обуджене серце...». Інструмент її творчості – рідна мова: «А мова рідна – золотавий лан,/ Де кожний колос – ваговите слово». Поетка служить красі слова: «Челядникую. Місця не віддам./ Прабабця рабувала на Телевних,/ А я слугую віддано словам,/ Вони красиві й царствені, мов леви». Її творчість – не веселий панегірик, а відображення-переосмислення величної краси світу: «Пливуть по Ворсклі в тихім надвечір’ї/ Галери золотасті... Може, в Рим./ Я маю ґандж: зі сповиточка мрійна./ В палітрі літа блякнуть кольори…/ Порфірне, мов пергамент музи Кліо,/ Лягло на аркуш сухозліття кленів./ Музичити веселий панегірик?/ Це ремесло, Полтаво, не для мене». У поезію її веде голос натхнення, який кликав за собою всіх справжніх митців світу: «Не знало Я до зрілості, ким є,/ Аж поки з неба не долинув Голос./ Це він шептав художнику Верне:/ – Дивись на море штормове зі щогли!». Це голос творчості, який спонукає йти на жертви заради мистецтва – аж до самопожертви. Він примушує горіти: «Так – незагасно – лише ті горять,/ Хто зріс попід анчаром» (прозора алюзія на великих поетів).
  Попри всі страждання, муки неприйняття світом, митець продовжує творити – вирощувати прекрасний «сад із віршів» («Гоноблю») (іще одна алюзія – Вольтер, Сковорода). І незважаючи на німого пиляра, гострі обцаси якоїсь незнайомки, обрізку гілочок, надія на розквіт саду є, адже «…є поети, що, торкнувшись віт,/ Відходять шанобливо і статечно./ І я до них сміюся край воріт./ І так мені в саду із віршів спечно...».
  Доля митця страшна – вічний пошук і біль. Але хто зі справжніх митців відмовився б від неї – уже скуштувавши гіркого трунку? Хто зійшов би з межі, на якій судилося балансувати все життя: «Псалми пишу – за видих від содому./ В Царя небес благаю ВИСОТИ»? Справжній поет ніколи не зможе дезертирувати зі свого власного поля бою – бою насамперед із самим собою.

  Поезії із розділу «Затока безсоння» привертають увагу вигадливістю, примхливістю образів та думки авторки. Читач поринає у царство марев, сновидінь, героями яких стають міфічні істоти (Русалка, мольфар – чорт або чаклун…), а також алегоричні образи явищ природи, рослин і тварин: Спека, Легіт, Фата-Моргана, Лілея, Оман, Барбарис, Жар-Птиця…
  Основний мотив містичних віршів С.-М.Залізняк – кохання. Є також поезії на загальнолюдські, філософські теми, які постійно турбують авторку.
  Твори із «Затоки безсоння» відзначаються особливою глибиною та місткістю образів, яскравістю та виразністю художніх засобів. Жанр містичного видива дозволяє поетці створювати оригінальні образи, насичувати рядки соковитими метафорами, вдаватися до улюблених аналогій та не менш улюбленої алегорії. Нитка «марев» звивається щораз у непередбачуваних напрямках, ведучи до мети, часто навіть самій авторці невідомої.
Погуба
Наснилось небо – аспідне, мов нафта.
Зміїлися по ньому сотні жил…
Провулки, площі юрми устеляли,
А я блукала між газонів, крил…

Валялись терези...
                       Відкрився сховок:
На чолопочку – храмина в імлі.
Зоріло неусипне срібне ОКО
На розпад зграй, спільнот, родин і клік...

  У вірші «Погуба» легко впізнаємо картину кінця світу: згасле сонце (аспідне небо), розгублені натовпи людей, втрачені міри добра і зла («валялись терези»), закритий доступ до віри (замкнений храм), панування потойбічного володаря («срібне ОКО»), розривання звичних зв’язків між людьми – кожен сам за себе… Апокаліптичний пейзаж створено так майстерно, настрій передається настільки яскраво, що читач цілковито проймається жахом авторки перед таким імовірним фіналом існування людства.
  Один тільки виразний приклад характерних для містики С.-М.Залізняк художніх засобів: «Жував стежу строкатий небосхил…» – чудова метафора, підсилена не менш чудовою алітерацією.
  Серед містичних поезій авторки знову подибуємо широкі епічні полотна, наприклад, лірична героїня вірша у своїх видіннях мандрує поміж небесних світил, спілкуючись із сузір’ями (вірш «Екліптика»): «Пливу із Ліри у сузір’я Гідри…/ Великий Віз скрипить: „Сядь… Під... ве... зу…».
  Із-за містичного антуражу «Затоки безсоння» проглядають реалії життя, гострі проблеми сьогодення, щасливі або гіркі миті людського кохання. Здається, що ці вірші писані на рівні підсвідомого (найчастіше так воно і є – за свідченням авторки). А підсвідоме, як ми знаємо, є відображенням (або джерелом) справді існуючого.

  До алегорії вдається поетка й у віршах гумористичних або й майже сатиричних (розділ «Кропив’яний мішок»). Теми цих віршів – мистецтво і взаємини митців, інтимні стосунки.
  Твори «І талант нівроку», «Абсолютизм» – справжні байки на теми навкололітературного життя. Герой першої байки – Кіт – намагається стати членом письменницького об’єднання, але через інтриги «братів по перу» «повертається в тишу». А ми розуміємо, що ніякі спілки та союзи митців не здатні створити справжнього мистецтва. На думку авторки, користь від них часто вельми сумнівна.
  Молоденький півник із «Абсолютизму» дізнається, що поки живий старий Півень, усім іншим співати – зась. «Ох, як світ птахів на мистецький схожий...» – робить невтішний висновок поетка.
  Саме у жанрі комічного С.-М.Залізняк має можливість найвиразніше висловити свої морально-етичні принципи, м’яко або й гостро висміюючи вади людей та суспільства.

  У віршах для дітей («Колискова синові») поетка виступає у дещо незвичній іпостасі, але м’якість, любов, мудрість материнства їй надзвичайно личать. «Дитячі» поезії добрі та красиві. Виникає враження, що в них авторка відпочиває від складних філософських, громадських проблем, намагаючись оточити сина (а з ним і всіх юних читачів) добротою і красою навколишнього світу. Ідея проста: діти повинні рости в любові. А дивовижні прегарні фантазії тільки додають її: «Син каже: „Слоненята завжди сірі”./ Навіщо ж барву екзотичну ганить?/ Вони спекотно-чало-золотисті,/ Смагляво-срібно-сонцепроменисті!».
  Майже кожен вірш для дітей наповнений алегоричними образами різноманітних явищ природи та рослин і тварин. Природа навколо маленького читача – жива, мисляча, фантазійна, прекрасна. Тут є розбишака Вітер, жнивар Липень, художниця Осінь, сивий Дідо Вечір… Саме такий світ хотілося б авторці зберегти для дітей…

  Особлива частина творчості С.-М.Залізняк – поетичні переклади багатьох вітчизняних (російськомовних) та зарубіжних авторів: Анни Ахматової, Сухбата Афлатуні, Ольги Берггольц, Євгенії Більченко, Вадима Друзя, Марини Матвєєвої, Аліни Остафійчук, Тетяни Селіванчик, Ірини Субботіної, Олега Чабана… «Шляхетне ставлення до автентичного тексту, максимальна точність у відтворенні ритмоладу, сюжету, настрою, підтекстів і водночас – колорит українського мовосвіту, фрагменти власного духовного досвіду – ось координати її професіоналізму», – так характеризує перекладацьку майстерність С.-М.Залізняк автор передмови до «Птахокрадії» старший викладач кафедри української літератури ПНПУ імені В.Г.Короленка, відповідальний редактор альманаху «Рідний край» Галина Білик.
  І справді, переклади Світлани дуже близькі за змістом та іншими характерними рисами до оригінальних творів. Та зберігаючи ритм, образи, сюжет, настрій, поетка щоразу додає до поезії щось невловимо своє. І це не лише українська мова. Змінити (за відгуками самих авторів перекладених віршів – часто й покращити) чужий твір допомагає особливий поетичний стиль самої перекладачки. Іноді переклад звучить витонченіше, ніж оригінал. Іноді – додається новий смисл, новий підтекст, нова глибина. Вірші авторів минулого починають звучати по-новому, більш сучасно. Це все не означає грубого втручання в чужий поетичний світ. Навпаки – перекладачка надзвичайно обережна та прискіплива до самої себе, адже відчуває подвійну відповідальність.
Увечері
Бриніла музика в саду
Гірким неперебутним горем.
І зимно, й гостро пахли морем
З тарелі устриці в льоду.

Він проказав: «Я вірний друг!».
Торкнувся сукні – злегка, рвійно.
Та як не схожі на обійми
Ці дотикання звабних рук.

Так гладять кішку чи орля,
Так споглядають вольтижерку...
Лиш усміх ув очах примерклих,
Лиш вій рудава перія.

Тужливих скрипок голоси
Течуть за пасмами туману:
«Безхмар’я в неба попроси –
Уперше ти сама з коханим».  

Вечером
Звенела музыка в саду
Таким невыразимым горем.
Свежо и остро пахли морем
На блюде устрицы во льду.

Он мне сказал: «Я верный друг!»
И моего коснулся платья.
Как не похожи на объятья
Прикосновенья этих рук.

Так гладят кошек или птиц,
Так на наездниц смотрят стройных…
Лишь смех в глазах его спокойных
Под легким золотом ресниц.

А скорбных скрипок голоса
Поют за стелющимся дымом:
«Благослови же небеса –
Ты первый раз одна с любимым».


  Переклад вірша Анни Ахматової «Вечером» – один із яскравих зразків цього напряму творчості Залізняк. Перекладачка дотримується змістової канви поезії, не зраджує ритму й римування (чотиристопний ямб, кільцево-суміжне римування у трьох перших строфах та перехресне – в останній), майже всюди рими точні, як в оригіналі (Залізняк не згодна цілковито відмовитися від асонансу). Залишає слово Ахматової, не підбираючи точного перекладу, – для збереження своєрідного колориту епохи та відповідного сприйняття читача: устриці. Згодьтеся, слимаки тут були б недоречними. Переклад звучить витончено і красиво – як оригінал. І водночас: музика не дзвенить, а бринить; з’являються епітети дотику до сукні – злегка, рвійно; руки коханого стають звабними; його очі не просто спокійні, а примерклі; голоси скрипок не співають, а течуть не за димом, а за туманом; врешті, героїня має не благословити небеса (тобто подякувати їм), а попросити в неба безхмар’я – кінцівка вірша спрямована в майбутнє, на відміну від оригіналу. Ці всі слова, використані перекладачкою, свідчать про чуттєве осмислення вірша Ахматової, проникнення у його настрій і увиразнення цього настрою в перекладі. Почуття героїні перекладу глибші, гостріші, її характер прописується яскравіше: героїня сміливіша та відчайдушніша, ніж в оригіналі.
  За словами самої С.-М.Залізняк, вона дуже любить перекладати вірші з інших мов. Це дає особливе задоволення, саме тому, що вимагає великих зусиль, довгої складної праці. А результат стає винагородою. Особливо тоді, коли приходить схвальний відгук від автора оригіналу (Залізняк веде активне листування з багатьма сучасними поетами – через електронну пошту та поетичні портали в інтернеті), як, скажімо, цей: «Светочка, Вы не поверите, но мне перевод нравится больше оригинала. Оригинал чисто мой, с элементами стёба, а перевод Ваш, он получился более изысканным и нежным. Будем жить», – від Євгенії Більченко.
  Високо оцінюють переклади Залізняк нові дослідники її творчості Сергій Осока (письменник, м. Полтава) та Світлана Ілініч (поетеса, викладач кафедри української мови і загального мовознавства Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського.): «Перекладацький доробок Світлани-Майї Залізняк вражає передовсім своєю різноманітністю. Переклади Залізняк – це не банальна транслітерація творчого всесвіту митця, а співтворчість, дуалістичний і водночас монолітний симбіоз автора-мови-оригіналу і перекладача-української мови… Перекладач тонко відчуває метафізику вірша, його семантико-поетичне поле, точними і сильними мазками реалізує якнайтонше буттєвий і креативний потенціал тексту як точки перетину суб’єктивного образу об’єктивної реальності, і того, що існує, як об’єктивна реальність».

  Багато років тому лауреат Шевченківської премії Іван Цюпа сказав мені: «Пишеш вірші? Пиши, з цього всі починають…», – маючи на увазі шлях від поета до прозаїка, який пройшов і сам. Далеко не всі віршувальники звертаються до прозової творчості. І навряд чи настільки викінчена поетка, як Залізняк, перетвориться на суто прозаїка. Проте її невеликі замальовки «Травнева інтерлюдія», «Бабуся», «Поховані амбіції, або береженого й Бог береже», «Червоні метелики», «Вервиця пам’яті», вміщені у «Птахокардії», – свідчення того, як поетично можна писати прозу.
  Усі ці твори лірично-психологічні. Не варто шукати в них заплутаних сюжетних перипетій. Перипетії – в душах героїв. Саме це, за словами Г.Білик, є однією з характерних ознак сучасної української прози.
  Якби не розмір, можна було б назвати ці твори Світлани віршами у прозі, адже авторка використовує зображально-виражальні засоби поезії. Тут і метафоричність мовлення, і уривчастість оповіді (що якраз у вірші не потребує плавного ходу, часто – свідомо цурається його), і той-таки розмір, недостатній для новели чи нарису (хоч і завеликий для вірша у прозі). Поетка Залізняк, як у вірші, демонструє певний майже одномоментний зріз життя героїв (навіть якщо сюжет заглиблений в історичне минуле, як у «Вервиці пам’яті», – оповідачка бачить усе одразу сьогоднішнім оком).
  Перечитуючи цю прозу, в якусь мить починаєш розуміти: все це – розгорнуті, наповнені більшою кількістю слів, думок, образів… вірші! Хтозна, може, це висновок надто залюбленої в поезію людини, але – придивіться-вчитайтесь…

  Як неодноразово стверджували різні критики творчості С.-М.Залізняк, однією з найважливіших, найхарактерніших рис її поезії є мова. Перше знайомство з цими віршами здатне викликати нерозуміння: навіщо стільки застарілих слів, діалектизмів, старослов’янізмів? Але це тільки перше враження. Заглиблюючись у віршосвіт поетки, починаєш розуміти, що дивні, часом не відразу зрозумілі слова – не данина якійсь моді чи намагання здатися оригінальною. Вона такою не здається – вона такою є. Оригінальна, самобутня, особлива. Якби поет намагався видатися не таким як усі через використання незвичної лексики, він ніколи не зумів би зробити ту лексику органічною для своїх віршів, тим паче ніколи не досяг би тих вершин думки й образу, які спостерігаємо у віршах Світлани.
  Кумпан, обертас, трутизна, отрій, мольфар, супокій, раїна, грімниця, лезво, літоростки, камедетеча, літеплий, житечний, аспідний, баклажанно, крів, вироїться, дзумкіт, офіра, машкара, свічадо, єство… Правда ж, гарно? Ці слова, вибрані з кількох перших сторінок «Птахокардії», незвичні, можуть здатися незрозумілими, але звучать по-українськи. Бо вони таки українські.
У наш час, коли словниковий запас більшості людей катастрофічно міліє, коли молодь не розуміє в оригіналі не лише Сковороди, а й Шевченка, а й сучасних авторів – просто не знаючи слів (як не згадати сумнозвісну Еллочку!)… У цей час С.-М.Залізняк робить усе для збагачення нашої з вами мови, доносячи до нинішнього, часто сліпоглухонімого до поезії читача оті стародавні перлини, аби не втратити рідної мови остаточно. Ця титанічна робота, ця закоханість у скарби української мови, хранительки народу, – подвиг. Адже сьогодні, як ніколи, на 21 році «незалежності», мова наша перебуває, здається, у гірших умовах, ніж тоді, коли її століттями офіційно забороняли. Тепер не забороняють. Але загибель видима. Тож і боротьба має бути видимою і всенародною. А на вістрі її повинні йти митці.
Ще одна яскрава ознака мови віршів Залізняк – використання діалектизмів. Серед них найулюбленіші – короткі форми інфінітивів та особових дієслів, що є ознакою полтавсько-київського діалекту: «Я вмію обмолочувать зерно,/ На паляницю класти дрібку солі,/ Я вмію дитинча своє люлять/ І прагненням величного яритись,/ Я вмію мужа із морів чекать…».
Ці самі короткі форми неодноразово ставали предметом дискусій українського поетичного бомонду. Багато сучасних поетів вважають їх неприйнятними, посилаючись на норми української літературної мови. Закидали використання коротких форм дієслів, особливо інфінітивів, і Світлані. Можливо, через незнання особливостей нашого діалекту вважаючи їх русизмами. Письменники з інших регіонів України не відмовляються від джерел – широко черпають зі своїх діалектів коштовності рідної мови. Таке ж право маємо й ми, полтавці.
А ще: почитайте Шевченка. Хіба він не взірець для всіх нас? Так, поетичне мовлення пішло далеко вперед, розвинулося, вдосконалилося. Ми вже не дозволимо собі так часто, як тогочасні поети, вживати, скажімо, дієслівні чи навіть однотипні рими. Принаймні, намагаємося. Але короткі форми дієслів – прекрасний засіб урізноманітнення римотворення та розширення виражальних засобів поезії, до речі, майже недоступний прозі (крім випадків мовної індивідуалізації персонажів). Використання їх потребує дотримання певного стилю і створює неповторний мовний колорит:
Мій прадід – українець, не хохол.
Мій син плекає спадок – Міці стержень.
Ми виживем – поміж хортів і шершнів!
Не знищить рід тьма-тьменна підошов.

Назва вірша «Ми виживем» звучить безмірно краще – переконливіше – за будь-яку норму. Та й хто сказав, що творити треба літературною мовою? Тоді це буде не мистецтво. Для літератури необхідна жива мова. Її й дарує нам С.-М.Залізняк.
Український поет Славомир Монастирський (Тернопіль – Йонкерс (США)) пише на порталі poezia.org, звертаючись до Світлани: «Головне – ваші твори вже пізнаю, не дивлячись на автора, бо сміливе використання не часто вживаних слів підкреслює індивідуальність… Недавно в одному коменті прочитав, що українська мова бідніша за російську, тому важче висловити образне мислення. Я б порадив йому Вашу поезію, як підручник для розвитку і збагачення. Дякую».

Ритмомелодика вірша С.-М.Залізняк проста. Абсолютну перевагу поетка надає класичному п’ятистопному ямбу. Іноді – дуже рідко – звертається до амфібрахія, анапеста, хорея. У такому виборі авторка близька до традиції неокласиків. І не лише завдяки «дзвінким ямбам». Адже вона використовує дуже багато античних, біблійних образів, алюзій на прадавні міфи та легенди. А ще, як земляк Микола Зеров, прихильна до парадоксальної кінцівки вірша.
У царині рим поезія Світлани зазнала відчутної еволюції. Якщо у ранній творчості частіше зустрічався білий вірш, іноді траплялися частково римовані поезії, то у «Птахокардії» продемонстрована значна робота з удосконалення в цьому напрямку. Авторка нині підшукує якомога точніші рими. А улюблені рими поетки – асонансні. Візьмімо за приклад одну з поезій – «…А я ряденечка в хурделицю купила» (2007): купила – килим, крам – храм, фасону – півсонний, крок – ярок, дивом – линви, вночі – оці, плахіття – хихотіти, міх – сміх, пряно – екрану, дзвенить – нить. На шість асонансних рим припадає удвічі менше точних. А ось рими сучасніші, 2011 року: мідь – сіть, крига – дзиґи, іграшки – совки, тьменну – вени, барбарис – озирнись, вчора – чорне, будячки – ти є ким, дзенькоче – торочу, плід – бід («Яріє Вчора, або в очікуванні... онуки»). Відсоток точних рим іще менший.
Зауваживши, що асонансні рими є перспективними в сучасній поезії, хоч і не всі автори приймають їх, констатуємо факт: поєднання асонансних і точних рим в одному вірші є ознакою стилю С.-М.Залізняк. Чоловічі та жіночі рими поетка вживає приблизно у рівній кількості.
Римування у віршах Залізняк найчастіше перехресне, хоч трапляється і суміжне та кільцеве. Узагалі, форма її вірша традиційна, що втішає – на фоні багатьох аж надто сміливих сучасних експериментів, які дуже часто призводять до майже цілковитої втрати змісту. Тоді виникає закономірне питання: а чи був там глибокий зміст, якщо його так легко віддали на поталу надсучасній формі?
С.-М.Залізняк не стоїть за формою вірша на противагу змістові. Якщо треба обирати – перевага надається безумовно змістові. Поетичний образ, символ, ідея, на думку поетки, однозначно важливіші за риму, хоча це й не означає, що над формою не треба працювати. Саме таку прискіпливу працю нам і показує Світлана у «Птахокардії», особливу увагу звертаючи на дотримання точного ритму вірша.

  Звичайно, поетами не стають, а народжуються. Без особливого Божого дару, без тієї нестерпно настійливої потреби писати, яка дається людині разом із кров’ю… Без цього, з власного бажання й самопримусу у справжнє мистецтво не входять. Однак сам тільки дар – не єдина умова досягнення поетичних висот. Банально, давно й багато разів повторено, але – правда: треба працювати над собою, прикладати величезні зусилля, шукати свій власний стиль і шлях у царині віршотворення.
Світлана-Майя Залізняк – взірець самовідданого трударя поезії. Своє безумовно велике обдарування мисткиня розвиває завдяки надзвичайній працездатності та відповідальності за кожне слово у кожному рядку кожного вірша. Розпочавши з високого старту (не початківцем, а сформованим поетом вийшовши на загал), продовжує самовдосконалюватися. А це означає: нас чекають нові відкриття в її творчості.

  «…концептуалізм, іманентна інтелектуальність, філософський розмах, барокова розмашистість авторського стилю і водночас морально-етична аскеза вивищують Світлану-Майю Залізняк та її поетичні шедеври над сірістю буднів провінційного містечка, переносять її у інший – яскравіший, кращий, вищий світ – світ її власної «планети мар», до якої радо торують метафоричний шлях її вдячні читачі», – пишуть С.Осока та С.Ілініч. Творчість Світлани не лише вивищується над «сірістю буднів». Поезія Залізняк стоїть осібно – й високо – в літературному світі Полтавщини. При цьому відома в Україні та за її межами. Це вірші, які мають незвичайну життєву силу, енергетику, переконливість. Багато відвідувачів поетичних порталів називають ці твори новаторськими – парадоксальне твердження стосовно так званої «традиційної» поезії. Але нове слово у мистецтві вірша Світланою таки сказане. Її твори вимагають від читача значного рівня ерудиції, вміння мислити й відчувати в царині духа та сприймати поетичне мовлення високої напруги образності. Саме ця властивість віршів авторки і є однією з найцінніших. Адже справжня поезія повинна спонукати до руху, зростання, розвитку, дії.
  Твори Залізняк не кличуть на барикади. Але будять думки й почуття, повертають людей із пустелі байдужості до квітучого саду життя, де співають вільні птахи…



Опубликованные материали предназначены для популяризации жанра поэзии и авторской песни.
В случае возникновения Вашего желания копировать эти материалы из сервера „ПОЭЗИЯ И АВТОРСКАЯ ПЕСНЯ УКРАИНЫ” с целью разнообразных видов дальнейшего тиражирования, публикаций либо публичного озвучивания аудиофайлов просьба НЕ ЗАБЫВАТЬ согласовывать все правовые и другие вопросы с авторами материалов. Правила вежливости и корректности предполагают также ссылки на источники, из которых берутся материалы.


Концепция Николай Кротенко Программирование Tebenko.com |  IT Martynuk.com
2003-2021 © Poezia.ORG

«Поэзия и авторская песня Украины» — Интернет-ресурс для тех, кто испытывает внутреннюю потребность в собственном духовном совершенствовании