Сергій ТатчинЗима, Ти і Че.Розіп’яти прийшла зима.
Нажаліюся мамі: Ма...
Розпрощаюся з татком: Та...
Не знімайте мене з хреста:
ви
со
та!
На Ґолґоті зими – пітьма.
Над розп’ятими задарма
висне неба вагітний клин.
Хрест хитається, як полин:
ри
ба
лин.
А в похиленій голові
переплутались неживі
із живими – по всій землі:
мертві – добрі, не мертві – злі,
і в
се
лі.
Де примарився Че з тобов,
і у вас би була любов,
ну, а я б через хату жив
і у хунті тоді служив:
і
ту
жив.
Що не небо лягло до ніг.
Я втопитися б в ньому міг.
І хитався на глибині
з боку в бік, як безмовне „ні”:
у
ві
сні.
Обручитись прийшла б вода,
Тільки я б долічив до ста
і відмовив: ”прощай-прости”,
щоб сказала вода „щасти”:
від
пу
сти.
У пригнічені холоди,
де на Че не чекаєш ти,
і не Че не тобов живе
там де хрест серед хмар пливе:
за
жи
ве.
Вдосталь місця у цій зимі –
поряд друзі висять німі.
Я зайняв і для них хрести,
щоб гадали – чи любиш ти:
до
бі
ди.
Чорним-чорно, як уночі:
чорний килим несуть ткачі,
чорний сніг вздовж кісток тече,
з голови не виходить Че:
до
пе
че.
А під нами – лани зірок,
що достигли в Господній строк.
та збирати – женців нема:
на Ґолґоті зими – пітьма,
де
ти,
Ма? |
2006 © Сергій Татчин |
