Ніка НовіковаВовки.Ми в землі. Лежимо двадцять перший від "вижили" рік.
ми малі. Тремтимо. Нам не страшно – то холод допік.
ми не мертві, ми тут навпаки – намагаємось вижити.
тільки дихати дерном заважко, плекаючи свіже "ти",
тільки запах утом може видати – надто він заячий…
вони сплять. Але це не надовго. Бо їм вже не гаряче.
Вони ходять театрами, скверами, ринками, винними,
вони сплять у метро, похилившись на бабу вхустинину,
вони плачуть над тушками котиків, збитих машинами;
вони дивляться в очі бурштинами. Сірими спинами
затуляють картини блокбастерів, сидячи першими;
вони сплять і не знають, наскільки в утомі довершені.
Вони сплять понад нами. Пашіють, ще сонні, причмелені,
вони сплять, випікаючи черевом рани по зелені,
вони дихають важко. А нам вже не хочеться дихати,
вони клямцають іклами… Вчули! Ми – криком;
- Ні! Тихо!! Ти…
Вони злі.
З нас-то користь – підуть м"ясникам наші киші;
Вони злі.
Хай дістануть – нам байдуже! Ми – не добріші!!!
ми – Зайці, а Зайці не здаються, мов сирові – миші!
ми – Зайці, що й живі не ридають,
а мертві – тим більше!..
________
Вони ситі. І сплять на землі, на кістках, на світанні.
Вони сплять. Але це не надовго, бо ми - не останні. |
2008 © Ніка Новікова |
