Лілія ДемидюкНевже..?Невже..?
Місто наших думок
зосталось порожнім,
птахи відлетіли,
за містом цвіте ковила,
а сніг летить назустріч,
птахи не повертаються,
місто руйнується,
для нас залишається камінь,
в твердому нутрі якого
білі пелюсткові таємниці
просинаються і засинають
під засмучений голос води.
Ми чекатимемо на музику,
що прилине з того берега вітру
як порятунок, або невідрадна ніч.
І не буде кого запитати
чи багато нам років,
з нашої тиші і спокою
збудується світ,
але місто, що стало
колишнім
нас полишає.
Нам потрібно було лише
вчасно зустрітись
тоді б тутешня вода
не роз’єднала нас...
Сподівання на вітер
трави покладуть на струни.
І довго плакатиме світло
і не зможе прийти у сутінь,
щоб схаменутись.
А забутих птахів
просторі крила
нас заховають у час,
ми повернемось у вирій.
Я ж тобі говорила,
що так не хотіла!
Місто втікає від нас.
|
2005 © Лілія Демидюк |
