Ніка НовіковаІ буде деньІ буде день. Хай буде новий день!
Не мій. Не наш. Новий.
Тому існую.
Ти прийдеш знову. Очі поцілуєш,
а я прокинусь, хоч і не відчую
твого тепла, твоїх мені прощень.
І буде день. Останній теплий день.
І піде ніч, лишивши жовте листя,
що облетить із мене до землі.
Я подарую небу цей політ.
А ти Йому за душу помолися,
і оживи, і поруч примостися,
і доторкнись – ношу твоє намисто.
Агатове. Брунатне. Пусто-чисте…
Постукаєш. Я відчиню.
- Привіт…
І буде день і буде новий лік;
я віділлю страхи і переляки,
і сором рук на відстані заклякне,
і набере весна у серце мряки.
Я дякую. Тобі. Єдинодякую,
бо ти мене від мене уберіг.
І буде день і буде новий світ.
Холодне місто льодом не заплаче,
і я прокинусь стомлена, незряча,
і пригорнусь, і все тобі пробачу.
Бо буде день. І буде новий біль.
І будеш ти в мені і поза мною,
а я – і не тобі, і не жоною.
Але в тобі навіки до покою
загою холод. Сивину загою.
Зігрію губи. Вщухне заметіль.
І буде шепіт. І гарячі руки
мені у мозок знову втиснуть звуки.
Пронижуть наскрізь всю нелюдський болем,
і розворушать соки чорні золи,
і я втечу із рятівного кола,
і розіллються ріки божевіль…
І потечуть свідомістю гондоли,
і я віддам, віддамся на поруки.
А хоч на продаж...
Доки вийде хміль.
Ти не пускав і…О! Ридав услід…
Та буде "Вихід", буде і "Левіт".
І буду я. І буду, буду я.
І буде жар текти по синіх венах.
І буде світ крізь скло очей зеленим,
і прийде ніч. Вона прийде по мене,
обійме, поцілує, мов змія,
і випече на грудях рану-мак...
І вітер стягне ковдру з білих стегон,
І кат тавром побачить відьмин знак.
А далі буде вогнище шалене,
і попіл опаде на гіля кленів,
мов сніг.
І буде день.
І буде так. |
2008 © Ніка Новікова |
