Ніка НовіковаВсе одно.За вікном ллють дощі, і нічого за тими дощами.
Сірий день загубився у паводі кольору пут.
А мені вже давно не іде жодна правда вустами.
Запинається десь проти серця.
Посріблений джгут,
трохи сталі – у вену, чи прямо у м"яз за ребра.
То ін"єкція
фальші.
Інакше - укол. Манту.
Хай надалі не липне.
Не вийде. Бо я росту.
І тепер маю зріст,
щоб упасти з землі у небо.
А тоді повернути, де брала,
налиплий бруд.
Я не стала такою, я завжди була такою.
І давно вже зірвала зі світу його вуаль.
За стіною стіна. І попереду, і за мною
ще зведуть не одну. А дощі все ідуть.
На жаль.
За вікном тільки дощ. За душею нема нічого.
І не треба те "щось", якщо все-таки є душа.
Бо сповідане Богом ніколи не буде вбогим.
І в усього на світі є межі,
а є межа.
________
Ллє вода, випиваючи
залпом мереживо нот.
Всюди бруд і калюжі,
обридле, огидне панно.
Стіни будуть завжди.
Огортаючи, мов полотно,
або саван.
То камінь, ланцюг
і у тишу, на дно!
А життя як життя:
все одно... все на дно...
все одно...
І навколо суцільне
німе,
недозняте
…кіно… |
2008 © Ніка Новікова |
