Андрій Тугай***Вийду в поле, свисну, закричу!
У високе небо полечу,
Сяду у хмаринки на краю.
Подивлюсь на землю на свою:
Метушаться людці, як в хліву…
Я ж собі на хмарочці пливу.
І мені, признаться, все одно -
Чи там модна цяця, чи лайно -
Звідси всі однаково малі.
Хробачками йорзають в землі…
Кожненьке кудись собі спішить,
Кожненькому хочеться пожить.
Кожне кожному на плечі виліза -
Кожне хоче себе світу показать!
В непроглядній маячні усе кипить!
Кожне думає: ну що б його купить?
Що гризнуть, кого гризнуть і як гризнуть?
З ким прокинуться, з ким спать а з ким заснуть?
Де зручніше нижнє місце притулить?
Як налить собі з розмаху й не розлить?…
Я сиджу, дивлюсь, не зводячи очей…
Раптом чую: хтось торкає за плече…
Знову твердо під ногами, знов земля,
Знов довкола розстеляються поля…
Люди знов - такі ж самі, як я.
Вже не бігають, а ходять чи стоять…
Суєта умить пропала й метушня.
Догорають угорі жаринки дня,
Вітер хмар розпорошив багряний слід…
!!!…знов сьогодні запізнився на обід! |
2006 © Андрій Тугай |
